Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Сьогодні на нараду зібрано лише невеличку групу з студентів–більшовиків — універсантів, політехніків, Комерційного інституту і викладача політехнікуму Володимира Затонського. Та, звісно, не академічні питання мала дебатувати нарада.
Кілька студентів — то й були, власне, чи не всі інтелігентні сили, які мала попервах більшовицька організація в місті, — а мова на нараді мала йти якраз про роботу серед інтелігенції.
Інтелігенція в Києві — як, проте, мабуть, і скрізь — ставилась до більшовиків насторожено, здебільшого — негативно і додержувала неприхильного нейтралітету в суперечках між більшовиками та меншовиками: більшовицької програми київські інтелігенти здебільшого просто не знали або чули про неї тільки з вуст меншовицьких дискусіонерів. Більшовикам потрібно було, щоб і в інтелігентних колах забриніло слово більшовицької правди.
П'ятаков почав просто з розподілу точних функцій.
— Ти, Довнаре, залишаєшся і надалі керівником всієї студентської групи, але маєш і особливе завдання: мусиш діяти серед тих кіл, які гуртуються довкола твого батька.
— Гаразд! — відповів юнак з серйозним виразом обличчя, але такий юний, що студентська тужурка на його плечах здавалась позиченою в старшого брата. — Робитиму, що зумію.
Керівник студентської групи в київській організації більшовиків Довнар–Запольський був сином директора Київського комерційного інституту, а нині ще й члена Тимчасового бюро по перегляду російсько–німецьких торговельно–промислових договорів. Ліберал–професор був популярний серед широких кіл київської інтелігенції, і дім його на Фундуклеївській, 42, був своєрідним політичним салоном: там завжди збиралась професура, літератори, журналісти. Саме в ці кола скеровував головний удар для здобуття громадської опінії П'ятаков.
— Мусиш зуміти все! — категорично мовив П'ятаков, суворо поглянувши крізь скельця пенсне на молодика перед ним. — Раз ти — більшовик, і раз партія це тобі доручає.
— Добре! — сказав хлопець і почервонів. Тепер стало видно, що йому й справді років двадцять.
Суворий крізь пенсне погляд П'ятакова спинився на студенті–універсанті Картвелішвілі.
Студент–грузин був старший проти інших, либонь — останнього курсу, і теж в пенсне, як і П'ятаков. Промінь призахідного сонця пробився крізь гущавину зелених хащів Ботанічного саду — нарада відбувалась у кімнатці на першому поверсі університету — зазирнув у вікно, блиснув на скельцях пенсне П'ятакова, переломився на скельця пенсне Картвелішвілі, і це було подібно, наче на мить схрестились дві рапіри і мигцем викресали іскру.
— Тобі, Лаврентію, — сказав П'ятаков, — теж буде доручення особливої ваги. Вчора на засіданні комітет вирішив широко розгорнути роботу серед молодих: під наш прапор потрібно привести революційну молодь. Ми утворимо «Спілку молоді». На тебе покладається написати проект статуту. Основу спілки мають складати, певна річ, молоді робітники, але мусимо втягти і шкільну молодіж. Роботу серед студентів, гімназистів та реалістів візьмеш персонально на себе.
— Добре, — зразу погодився Лаврентій Картвелішвілі. — Це дуже добре! Нарешті!
Всі заворушились, почулися схвильовані репліки. На заводах, у зв'язку з мобілізаціями до армії, працювало юнацтво, а учні середніх шкіл перебували під впливом «просвіт», скаутів та монархічної організації «Двоглавого орла».
П'ятаков залишився цілком задоволений реакцією наради.
— Ти, Горовиць, — звернувся він до Саші Горовиця дещо іронічно, — з шкільної лави — один з найбільших знавців марксизму, до того ж — запальний промовець. Тому за тобою лишаються прилюдні виступи в дебатах та дискусіях на будь–яких зібраннях інтелігенції, які скликатимуться в місті.
— Юрію Леонідовичу! — підхопився Горовиць з місця. — Я прошу направити мене для роботи серед пролетаріату!
— Виступатимеш і серед пролетаріату, — ухильно відказав П'ятаков. — Це з тебе не знімається. Але робота серед інтелігенції — особливе завдання тобі від комітету.
Саша Горовиць спалахнув:
— Інтелігенція, інтелігенція! Що це таке, справді? Народився інтелігентом, і це висить на тобі якимсь прокляттям! Я з інтелігенції пішов, щоб працювати з пролетаріатом!
— Покинь ти своє… народництво, Горовиць! — сердито урвав П'ятаков. — Перед партією — всі класи, і партія повинна пройти скрізь! І на всіх зборах, засіданнях…
— Забагато зборів та засідань! — гукнув Картвелішвілі.
П'ятаков глянув на нього обурено і зневажливо.
— А ти ж думав, як? Більшовик завжди повинен бути в масах і з масами! А де ж знайти масу інтелігенції, як не на мітингах та зібраннях?
Промінь сонця вже вислизнув за лутку вікна і не грав, скельця пенсне залишались і в П'ятакова, і в Картвелішвілі холодними, але все одно здалось, що схрестилися дві рапіри. Картвелішвілі запально гукнув:
— Я маю на увазі засідання і збори в нашій, більшовицькій, організації! Радимося ми багато, а діємо мало!
— Лаврентію! — пристукнув П'ятаков кулаком по столі. — Я закликаю тебе до порядку! — Він додав повчально: — Більшовицька партія тільки починає своє легальне існування, і живий обмін думок — це міст від теорії до широкої практики революції: тут зароджується наша тактика і наша стратегія. Зараз, на шляху мирного переходу від одного етапу революції до іншого, ми мусимо діяти словом. Оце й є наша дія. Особливо — серед буржуа…
— Але ж, — знову скрикнув Саша Горовиць, — у Києві всі знають, що я — з
