Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Ленін! Ленін! — знову роздратовано підвищив голос П'ятаков. — Ми зібрались тут не для того, щоб дискутувати з приводу ленінських поглядів. Доречніше буде, — відповів він Затонському, — коли ти це питання поставиш у Бош, на обласному комітеті: у нас, в міській організації, селян нема.

— Це — вузько! Це — сектантство! — схопився й Леонід П'ятаков, нарешті знайшовши привід кинутись у бійку.

Та Юрій П'ятаков не звернув уваги на запального брата: Леонід завжди заїдався, навіть за чайним столом, Юрій знову постукав олівцем по столі:

— Вважаю обговорення цього питання недоречним: тут не збори і не засідання комітету. Це — інструктивна нарада, і питання перед нами зовсім конкретне: виконати ухвалу комітету щодо роботи серед інтелігенції, і молоді зокрема.

— Чому ж ви забули про сільську молодь? — підхопився й Саша Горовиць. — І я пропоную доручити це мені — замість роботи серед інтелігенції!

П'ятаков зміряв його холодним поглядом:

— Але, Горовиць, ти ж сам нагадав нам, що ти… єврей! Я маю на увазі антисемітизм, який подекуди ще цупко вріс корінням у сільську периферію.

— Це невірно! — скрикнув і Затонський, нарешті, виходячи із стану спокою. — Антисемітизму в місті більше, як на селі!

Саша Горовиць якось знітився — він не знайшов, що відповісти зразу. Але поки він шукав відповіді, П'ятаков склав свій блокнот і заховав у кишеню:

— Нараду закінчено. Можна розходитись, товариші.

Вийшли зразу всі і спинились за брамою, щоб попрощатись. Минули вже ті часи, коли з підпільної наради більшовики розходились поодинці, озираючись, щоб не наразитись на шпика. Час конспірації минув, була пора — вперше на території колишньої Російської імперії — легальної діяльності партії більшовиків. Втім, організовувати легальну діяльність партії було не легше, як роботу в законспірованому підпіллі: перед партією розкритою лежала вся розбурхана країна.

Саша Горовиць попрощався першим і швидкими кроками — він завжди ходив дуже швидко, весь у пориві кудись вперед, — подався до рогу Бібіковського бульвару. Додому було йому не близько — на Поділ, а трамваєм Саша не їздив, ніколи не мавши зайвих сім копійок на квиток з двома пересадками.

Інші теж попрощались не затримуючись. Леонід П'ятаков звернув мерщій ліворуч, на Кузнечну, — щоб не йти з братом разом, щоб поспіти випити вечірній чай, доки надійде Юрій. Довнар з Лією рушили просто через сквер: вони сподівались ще поспіти в Купецьке зібрання на концерт піаніста Длуського.

Гамарник з Картвелішвілі пішли Караваївською: закінчити вечір вони вирішили в Печерському клубі на Собачій тропі.

П'ятаков і Затонський залишились удвох.

— Ти не поспішаєш? — запитав Затонський.

— А що? О дев'ятій у мене нарада у кравців, о десятій — у друкарів. Зараз, — П'ятаков подивився на годинник, — пів на дев'яту. Маю вільних двадцять хвилин. А що?

— Хотів перекинутись з тобою двома словами.

— Слухаю!

Затонський випростав широкі плечі, розгорнув високі груди, глибоко зітхнув.

— Який гарний вечір!

Вечір і справді був чудовий. Сонце щойно сіло, за кучугурами каштанових крон понад бульваром високо стояв золотисто–рожевий небозвід: на суху погоду — саме вистоюватись житам. День вже закінчився, але й вечір ще не прийшов: гайвороння кружляло над гніздами у високих тополях понад тротуаром і знімало оглушний гомін. Повітря було насичене літньою спекою, але й надвечірня вільгота вже пронизувала його. Вечірні квіти ще пахли несміливо, але від газонів скверу здіймався вже запаморочливий дух ситої, розніженої за гарячий день землі. Жита — поза містом, на полях, в селі, — вже, мабуть, половіли. Легко зітхається такої пори.

Із замріяння вивів іронічний голос П'ятакова:

— Ти оце й хотів довести до мого відома, що вечір гарний? Пробач, але на це в мене не буде часу…

Затонський одірвався від втішного споглядання.

— Ні. Я, власне, — про бороду…

— Що? — не зрозумів П'ятаков і розсердився: якийсь недоречний жарт! — Яка борода? Про що ти говориш?

— Ти, Юрію, сказав, що мені, відповідно до моєї бороди, приділено повести роботу серед усіх інших у Києві борід, і обмовився — тільки без бороди Грушевського. Я не згоден з тобою, Юрію: борода Грушевського — дуже довга, і за нею стоїть дуже складне питання — національне питання! От сьогодні, на військовому з'їзді, який скликала Центральна Рада, вирішується питання утворення української армії.

П'ятаков сердито урвав:

— Це — контрреволюція!

— Очевидно, — спокійно погодився Затонський. — Тим паче, ми, більшовики, повинні звертати на це увагу. Вони, розумієш, співають «Ще не вмерла», а ми — мовчимо!

— Слухай! — знову роздратовано урвав П'ятаков. — Я не розумію тебе. Ти дозволяєш собі абсолютну недисциплінованість! То на вузькій інструктивній нараді зовсім недоречно завів про селянське питання. Тепер — теж не засідання комітету — заводиш про питання національне! Скільки ж у тебе ще різних питань, які ти вважаєш можливим дебатувати так неорганізовано?

Затонський не реагував на роздратованість П'ятакова. З своєю страшною бородою він виглядав дуже войовничо, але насправді був вдачі напрочуд згідливої.