Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
4
Коли Винниченко ввійшов у буфет, Грушевський жував бутерброд з кав'яром, а другий — з шинкою — тримав у руці напоготові. Та побачивши Винниченка, він, — дожовуючи один та розмахуючи другим, — зразу кинувся до нього. Заміри його були виразно агресивні.
— Пане–добродію! — зашипів він. — Я відмовляюся вас розуміти! Ви чините неполітично! Не в інтересах нашої справи!
Винниченко змушений був трохи відхилитись, бо Грушевський віяв йому бородою просто в лице.
— Ви, пане–добродію, — репетував Грушевський, — почали «за здравіє», але закінчили «за упокой»! Не можу, звісно, не погодитись із справедливістю вашого тезису про гноблення української нації царським режимом та з дотепністю вашого антитезису про загрозу такого ж гноблення з боку революційного російського режиму. Але ж, прошу вас, мій пане–добродію, хоч я й цілковито поділяю ваш заклик супроти Ради депутатів, та вашим закликом супроти Тимчасового уряду ви провокуєте конфлікт поміж українством і центральною владою, нехай і російською, яка, проте, цілковито виповідає нашу платформу в частині соціальних реформ! Звичайно, ви, як соціал–демократ, ображені, що не соціал–демократія стоїть на чолі Тимчасового уряду і…
Грушевський ковтнув останній кавалочок бутерброда з шинкою, і це дало змогу Винниченкові урвати нестримну зливу його слів.
— Даруйте, шановний Михаиле Сергійовичу, — як міг, лагідно промовив Винниченко, — я вас також не зовсім розумію…
— А я вас зовсім і ніколи не міг зрозуміти, шановний пане!
Винниченко потис плечима і промовив ухильно:
— За довгі роки, що ми перебуваємо в доброму знайомстві, Михаиле Сергійовичу, нам доводилося вже не раз сперечатись…
— Не раз! — зойкнув Грушевський. — Щоразу! Завжди!
— Якщо ви, Михаиле Сергійовичу, маєте на увазі наші з вами суперечки з приводу літературних робіт, — зразу відгукнувся Винниченко, вже без лагідних тонів у мові, — то, справді, не можу пригадати такого випадку, щоб ваші погляди на мій літературний сюжет…
— Ваш літературний сюжет! — аж вискнув Грушевський. — У фізіології для цього поняття інакший термін! А вулична мова добирає для нього і зовсім недрукованих слів! Я, справді, завжди радив вам змінити ваш «сюжет», бо на вас починають ображатись усі інші частини людського тіла!
— Михаиле Сергійовичу! — Винниченко зблід, і його випещена борідка стала сторч. — Прошу не забувати, що зараз ми з вами…
— Ми з вами!
— …стоїмо на чолі відродження нашої нації!
— Нашої! Яка ж це, прошу вас, наша нація, коли ви продалися молохові російської плутократії!
— Пане Грушевський! — прошепотів, бо спересердя втратив голос, Винниченко. — Я б радив вам бодай слухати, що ви говорите!
— А я, пане Винниченко, раджу вам слухати, що говорить про вас наша нація: ви — перекинчик! Ви перекинулись у російську літературу! Ви почали писати вже й російською мовою!
— Пане професоре, — спробував гідно відповісти Винниченко, — вам достоту зрозуміло, чому таке трапилось: українські видавництва сплачують надто мізерний гонорар, а я — не домовласник…
Грушевський аж підстрибнув на місці:
— Прошу сказати, що ви маєте на увазі? На що натякаєте?…
— Ви закликаєте всіх прийти нації на допомогу, а самі десять років не сплачуєте внесків у «товариство національної запомоги»! Дарма що протягом цих років поставили собі — крім будинка на Паньківській — ще й будинок на п'ять поверхів на Бібіковському бульварі і тепер лупите три шкури комірного з ваших квартирантів!
Порятувати справу самовіддано кинулась Софія Галечко. Прегарними плечиками вона розсунула забіяк і мило посміхнулась спочатку шефові — Грушевському, потім підшефові — Винниченкові:
— Пане презесе! Пане субпрезесе! Засідання ся продовжує!
І дарма що була тільки підлегла, отже, мала б триматися на поштивій дистанції, дозволила собі лагідно підштовхнути обох до дверей. Винниченко так і не встиг перехопити бутерброд.
Втім, перед дверима все ж таки трапилась затримка.
Дійшовши до порога, Винниченко чемно, з ледь примітним погордливим джентльменським поклоном, відступився, запрошуючи Грушевського — старшого віком, вищого станом, та й з огляду на суперечку, яка відбулась щойно, — пройти вперед. Одначе Грушевський миттю збагнув, що такий вияв ввічливості у розпалі ущипливої балачки слід приймати тільки як образу. Тому він хутко відступився і картинно вихилився, запрошуючи пройти першим — Винниченка. Тоді й Винниченко відчув, що таким фіглярством йому знову завдано найтяжчої образи. Він пристукнув закаблуками, наче гусарський корнет:
— Після вас!
— Прошу попереду! — Грушевський шаркнув ніжкою і собі.
— Але ж прошу…
— Ні, я прошу вас…
Вони б тупцювали так до вечора — всі члени президії чекали позаду них, та справу порятував Петлюра.
Він підхопив обох за талії, шепнув праворуч «дорогий пане голово, любий наш провідцю!» — ліворуч: «дорогий товаришу, любий наш лідере!» — і повів відразу обох через поріг: двері були достатньо широкі, щоб пройти всім трьом.
Люто бурмочачи собі під ніс слова
