Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
За письменницькою звичкою, Винниченко слухав ораторів неуважно, весь час одволікаючись увагою на якісь свої думки, але до аудиторії перед собою приглядався пильно: споглядання — невід'ємна риса письменницької професії. Поки оратор промовляв з трибуни, — письменник ліниво перебігав очима по обличчях у сутінку перед собою, відзначав собі характеристичні риси зовнішності та відгадував за тією зовнішністю вдачу й душевний стан, а за ними — мало не цілий життєпис невідомої, вперше баченої людини.
Оцей вусатий, наприклад, — безперечно, до війни був сільським учителем або агрономом. Цей, з посоловілими очима, звичайно — п'яниця, б'є жінку чоботом і ставить дітей у куток голими колінами на нерушену гречку. А той, блакитноокий, що під носом ще й вуса не засіялися, — мабуть, тільки цього року з сьомого класу гімназії. Він, поза всяким сумнівом, кохає гімназисточку Вірочку, ще потаємніше — захоплюється віршами Олеся, і вже зовсім сокровенно закоханий в невиразний, отже, хвилюючий, заборонений, отже, хвилюючий ще дужче, образ таємничої — незнаної й неуявної, як саме перше кохання, але тому ще дужче принадної — рідної України. Милий і сердечний юнак… Хм! А отой, що поруч з ним, — насуплений, понурий, — попович із глухого подільського села; співає басом на криласі, здорово шкварить гопака, а на вечорницях заповзято лапає дівчат. А далі, — красунчик та мазунчик — теж, мабуть, попович, відгодований на пампушках та курчатках з дарунків парафіян… Господи, Боже мій! І скільки ж тих поповичів та семінаристів — в активі боротьби за рідну справу! Можна подумати, що вся українська нація складається з попів, дяків та паламарів — з цієї «дзвонарської шляхти». А втім, нічого не поробиш — соціальна логіка, історична конечність: за умов царського колоніального режиму свідомі українці вимушені були тікати в сільські батюшки і там держатись живих у народі національних традицій…
Прикро, звичайно, що тебе оточує цей душпастирський сонм, коли ти зроду–віку зневажаєш це патлате попівське кодло, коли ти — освічений атеїст, лідер соціал–демократії…
Але — як же це сталося? Що звело і тебе і їх докупи? Що єднає тебе з цими поповичами та недовченими попами?
Боротьба за визволення і відродження рідної нації.
Нація, гм…
А звідки воно в тебе взялося, національне почуття?
Схильний до рефлексій, Винниченко не міг залишити цього запитання до себе без відповіді. Справді, — звідки?
Селянське походження?
Цього ще замало. Адже в переважній більшості селянства любов до рідного краю зовсім просто перепадає тільки в тяжіння до рідної земельки, в жадання мати клаптик власного ґрунту, а далі — максимально його поширити. Про «велику землю» — державу, націю — український селянин нині в масі своїй навіть і думати не вміє!
Може, — під впливом свідомої інтелігенції?
Ні. З своїм усвідомленням нації Винниченко аж з селянських низів сам прийшов до національно свідомої інтелігенції, вбачаючи в ній ту силу, яка здатна понести жадану національну ідею до широкого загалу, в народ.
Тоді, може, національну свідомість викохано в ньому старанням отих меценатів з великопанського кола, де полюбляють пишатися древністю роду, старовиною, самобутністю — звичаями народу на землі, з якої й ростуть та множаться достатки цього, по суті, антинародного кодла?
Теж ні. Винниченко завжди був зневажуваний у великопанському колі, що не зносило його вульгарного фрондерства. Великопанські кола від Винниченка ніколи не мали нічого, крім зневаги й зненависті, і платили йому тією ж монетою. Все життя він був з цим кодлом у стані неоголошеної, але нескінченної війни. Війни плебея проти патриціїв.
Так що ж тоді, справді, ще змалку торкнуло в його понурій, мізантропічній душі ці найтонші струни любові до всього рідного? Що підняло з глибокого дна його холодного серця ці теплі струмені? Що породило ці високі поривання — ширити почуття патріотизму?
Винниченко дивився перед собою — і в сутінку зали нічого, власне, не бачив; заглядав у себе самого — і в пітьмі свого внутрішнього світу теж нічого розгледіти не вмів.
Може… тільки в самому милому серцеві пейзажі рідної країни слід шукати джерела національного самовизначення? В проймаючій серце рідній пісні, наспіваній мамою ще над колискою? Або — в самій рідній мові, милозвучній та ніжній — найкращій для тебе, яка б вона не була?
А може, — в тому справедливому протесті супроти нелюдської заборони всього твого, національного? В самих заздрощах до інших народів, що — дивіться ж! — вільно говорять рідною мовою, навчаються в рідній школі, публікують твори рідної літератури, взагалі — живуть своїм власним, самобутнім життям?
Хто його знає, звідки приходить любов до батьківщини, бажання бачити свій народ вільним і незалежним. До одного приходить, до іншого — ні! Ніхто не робив на тебе пресії — признати себе сином нації, але ж ти признав — і це дає тобі найбільшу, словами невимовну, сатисфакцію…
І от у твоїй нації — і чорняві, і біляві, навіть руді: різні характери, різні світогляди, різні класи. Тут тобі і мрійники, чисті серцем, і подвижники мужньої душі, і романтики беззавітного героїзму. І всі вони ладні життям наложити — бездумно, без сумніву, без вагання — за свій народ… Але тут тобі — і лихварі, що негайно ж зроблять гендль на твоїх безкорисних пориваннях. Тут тобі й самовдоволені обивателі, яким нічого не треба, крім сала в пузо, м'якої подушки під головою та дебелої баби напохваті. Тут тобі й боягузи, дрібної та тремтливої, як овечий хвіст, душі, що залюбки продадуть і пристрасного романтика, і самотравного лежня, — тільки б жити далі своїм мізерним, мерзенним, нікчемним, але — життям!
Нація!
Ось вона, нація, — і подвижники, і лихварі, і боягузи, і зрадники — перед тобою: ти — в них, і вони — в