Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Якраз через надто щільний зв'язок між цими двома питаннями і важко розглядати кожне окремо. Але ж ми зовсім відмахнулись від них і тим самим штовхаємо село просто в обійми націоналістів…

П'ятаков гнівно поглянув на Затонського:

— Ну, знаєш, це занадто! А втім, мою думку ти знаєш: я вже неодноразово висловлював її. — Він заговорив менторським тоном. — Я ще можу погодитися з тим, що до революції національні рухи в Росії відігравали певне революційне значення. Навіть справа буржуазного самовизначення України, за тих умов, була спрямована на зруйнування царської тюрми народів. Але, Володимире, друже мій, треба ж бути діалектиком! Нині, коли перед нами — широкий шлях до пролетарської революції в цілому світі, всі ці національні проблеми тільки в'яжуть руки пролетарям, для яких нема і не повинно бути батьківщини! Хіба ти не згодний?

— Згодний, — знову погодився Затонський. — В'яжуть руки. Отже, й треба пролетаріатові розв'язати руки. Тобто щоб пролетаріат вирішив ці проблеми! Національний рух, якщо на чолі його стане пролетаріат і поведе за собою село, відіграє революційне значення…

П'ятаков аж сахнувся.

— Ну, знаєш! Знаєш… ти, ти… Ти — націоналіст, Затонський! — Він майже закричав; по вулиці йшли люди, але ж тепер був час легальний, і ховатися з своїми пристрастями не було підстав. — Я ставитиму про тебе питання на комітеті!

Затонський і на це реагував спокійно:

— Але ж Ілліч не націоналіст, а визнає доцільність боротьби пролетаріату і за національне визволення, обстоює самовизначення — в ім'я інтернаціональної єдності трудящих всіх націй.

— Знову Ленін! — змахнув руками П'ятаков. — Буде з'їзд партії незабаром, і ми ще побачимо, хто правий!

Вони спинились на розі Бібіковського.

І добре, що не завернули за ріг. Інакше сердешному Саші Горовицю довелося б добре спекти рака.

Завернувши кілька хвилин тому за ріг Бібіковського, Саша — в своєму нестримному пориві тільки вперед — вже ступив був на брук, щоб перебігти на другий тротуар, та раптом швидко звернув під мур, що оточував садибу університету.

Під університетським муром сидів жебрак, а жебрака Саша ніколи не вмів просто проминути. Він похапцем почав длубатись по кишенях.

Та в усіх кишенях не знайшлося й копійки: Саша й забув, що за браком бодай п'ятака він так і не пообідав сьогодні. Що ж його робити? Як же допомогти нещасній людині?

Горовиць зрікся своїх заможних батьків, але перед кожним злиденним почував неначе вину за клас, який породив його самого. Крім того, був просто людиною доброго серця.

А жебрак, і справді, був зовсім нещасний: в лахмітті, а голий торс його світив синіми ребрами.

Саша похапцем скинув тужурку, стягнув сорочку чимдуж через голову, тицьнув жебракові її до рук, мерщій надів тужурку на своє голе тіло і щодуху кинувся геть, на другий бік бульвару.

Саме в цей час П'ятаков і Затонський спинились на розі.

— Ти — опортуніст! — вже репетував П'ятаков. — Ти — відступник! Ти — сектант!

— А я думаю, — спокійно гув Затонський, — що ми не можемо віддавати село націоналісту Грушевському: Центральна Рада скликала селянський з'їзд, і тепер не ми, а Грушевський…

Сперечаючись, вони перейшли на другий бік бульвару — Саша Горовиць помітив їх і біг стрімголов попереду геть.

Вони перейшли бульвар і проминули будинок Центральної Ради, не глянувши на нього, цілковито поглинуті суперечкою.

Вони сперечались і йшли.

А місто жило і далі своїм життям: сидів жебрак під муром, розгублено тримаючи в руках сорочку; вулицею промарширували юнкери із співом: «Скажи–ка, дядя, ведь недаром…»; з ресторану Франсуа, на розі Фундуклеївської, крізь вікна ринула на вулицю п'яна пісня: «Крамбамбули, отцов наследство, питье любимое для нас»; в мебльованих номерах «Северные» навпроти — теж хтось виводив: «Сонце низенько, вечір близенько, спішу до тебе, моє серденько…»

А вони сперечались і йшли.

Шанування французького міністра–соціаліста обставлено з усією пишнотою, на яку тільки спромоглися нашвидку: високий гість прибув надто несподівано.

На шпилі будинку Купецького зібрання, — де скликано урочистий мітинг, — був піднятий державний штандарт республіки Франції: синьо–біло–червоний.

Перед Купецьким зібранням, тобто тепер — перед штандартом великої держави–союзниці — понад тротуаром вишикувано почесний караул з юнкерів усіх військових училищ.

Навпроти — в круглому павільйоні трамвайної станції посеред Олександрівського майдану — розташувався зведений гарнізонний оркестр і безперестанку виконував «Марсельєзу»: гімн республіки Франції, який від дня Лютневої революції був прийнятий і як гімн революційної Росії.

В тому, що відтепер обидві дружні країни — Франція і Росія — мали, отже, один гімн, можна було вбачати певний знак. Люди помірковані приймали це тільки як зворушливий символ єднання державних інтересів обох великих країн. Люди експансивніші звертали увагу на те, що соціальні устої Французької республіки визначаються принципом «ліберте, егаліте, фратерніте» — і тішили себе тим, що «свобода, рівність та братерство» будуть відтепер, отже, і в Росії.

Тому з натовпу, що зібрався в кінці Хрещатика та на Олександрівському майдані, раз у раз лунали привітальні вигуки: «Вів ля Франс» — з груп поміркованих, та