Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
— Люди крадуть із залізничних полотен усе підряд, міс Таґґарт, крадуть уночі. У нас на складі вже майже нічого не залишилося, склад у відділенні порожній — що робити, міс Таґґарт?
Натомість у Народному Парку у Вашингтоні поставили для туристів суперкольоровий півтораметровий телевізійний набір, а в Державному науковому інституті почали створювати суперциклотрон для вивчення космічних променів (процес мав закінчитися через десять років).
— Проблема нашого сучасного світу в тому, — говорив по радіо доктор Роберт Стадлер на церемонії з нагоди початку створення циклотрона, — що більшість людей забагато думає. Це причина всіх наших страхів і сумнівів. Свідомі громадяни повинні покинути забобонно поклонятися логіці та покладатися на розум.
Медицину віддали лікарям, електроніку — інженерам, натомість люди, чиєю кваліфікацією не є інтелектуальна царина, повинні залишити мислення експертам і довіритися вищим повноваженням цих експертів. Тільки експерти здатні зрозуміти відкриття сучасної науки, згідно з якими думка — це ілюзія, а розум — міф.
— Наше століття нужди — це Господня кара людям за гріховну самовпевненість покладатися на власний розум! — урочисто гарчали голоси містиків з різних сект. Їх було повно на перехрестях вулиць, у просяклих дощем наметах, у напівзруйнованих храмах.
— Сьогоднішнє випробування — це результат спроби людей жити за голосом розуму! Ось куди привели вас мислення, логіка і наука! І спасіння не буде, аж поки людина не зрозуміє, що її смертний розум безсилий розв’язати проблеми, поки людина не повернеться до віри, віри в Господа, віри у вищу владу!
Щодня Даґні зустрічала досконалий продукт свого часу, його спадкоємця та контролера — Каффі Мейґса, чоловіка, непробивного для думки.
Каффі Мейґс крокував офісами «Таґґарт Трансконтиненталь», одягнений у напіввійськовий мундир, і поплескував лискучим шкіряним дипломатом по лискучих шкіряних чоботях. В одній кишені він носив автоматичний пістолет, а в іншій — кролячу лапку.
Каффі Мейґс намагався уникати Даґні. При зустрічі демонстрував презирство, наче вважав її непрактичною ідеалісткою, але водночас відчував до неї забобонний трепет, наче Даґні володіла якоюсь незбагненною силою, якої Мейґс волів не пізнавати. Він поводився так, мовбито її присутність не збігалась із його поглядами на залізницю, і все ж саме в її присутності він не насмілювався сумніватися.
Спілкуючись із Джимом, він був нетерплячий і водночас обурений — так, ніби сподівався, що Джим матиме справу з Даґні й захищатиме від неї Мейґса; що Джим підтримуватиме діяльність залізниці, а йому дасть можливість перейматися практичнішими справами, — тому Джим повинен був стежити, щоб Даґні теж не виходила з ладу, як частина обладнання.
За вікнами офісу Даґні виднілася порожня сторінка календаря, схожа на латку липкого пластиру, наклеєного на рану в небі. Відколи Франциско залишив там своє прощання, календар так і не полагодили. Чиновники, які тоді прибули до вежі, зупинили двигун і вирвали плівку з проектора. Вони знайшли невеликий квадратик з повідомленням від Франциско, накладений на смужку з числами, але хто наклеїв її, хто увійшов до зачиненої кімнати, коли і як — цього так і не вдалось довідатися, хоча три комісії досі розслідували справу. Чекаючи на результати їхніх зусиль, сторінка порожньою висіла над містом.
14 вересня вона була так само порожня. Тоді в офісі Даґні задзвонив телефон.
— Це чоловік із Міннесоти, — промовив голос секретарки.
Даґні попередила секретарку, що прийматиме всі дзвінки такого штибу. Це були волання про допомогу, а ще — її єдине джерело інформації. Поки голоси залізничних чиновників не видавали нічого, крім звуків, з допомогою яких уникали спілкування, безіменні чоловіки були останнім зв’язком з системою, останніми іскрами притомності, закатованою чесністю, що мерехтливо спалахувала вздовж кілометрів колій Таґґартів.
— Міс Таґґарт, я не маю права вам телефонувати, але ніхто інший цього не зробить, — повідомив голос зі слухавки. Він лунав молодо і занадто спокійно. — За день або два тут станеться така катастрофа, якої ще світ не бачив. Їм більше не вдасться цього приховувати, тільки на той момент уже буде занадто пізно — хоча, можливо, вже й зараз занадто пізно.
— Про що ви говорите? Хто ви?
— Я один з ваших працівників із відділення в Міннесоті, міс Таґґарт. Ще день чи два — і потяги звідси більше не ходитимуть, а ви знаєте, чим це загрожує в пору урожаю. В пору найбільшого урожаю, який нам доводилося мати. Все зупиниться, бо вагонів більше немає. Цього року до нас не вислали вантажних вагонів для зерна.
— Що ви сказали? — Даґні здалося, що між словами, що їх вона вимовила якимсь чужим голосом, минули довгі хвилини.
— Вагони не приїхали. П’ятнадцять тисяч вагонів мали вже бути в нас. Мені вдалось довідатися: все, що ми отримали, — це приблизно вісім тисяч. Я вже цілий тиждень телефоную до штабу відділення. Вони кажуть, щоб я не хвилювався. Останнього разу сказали, щоб я переймався власними клятими справами. Всі ангари, силосні ями, елеватори, склади, гаражі й танцювальні зали уздовж колії заповнені пшеницею. Біля елеваторів Шермана стоїть черга з фермерських вантажівок і возів завдовжки в три кілометри. На станції Лейквуд уся площа заповнена пшеницею. Нам кажуть, що це тимчасово, вагони прибудуть, і ми все надолужимо. Але цього не буде. Вагони не приїдуть.
Я телефонував, куди тільки міг. Я зрозумів це з того, як вони мені відповідали. Вони всі це знають, тільки ніхто не хоче визнати. Вони налякані, бояться поворухнутися, заговорити, запитати чи відповісти. Все, про що вони здатні думати — це про те, кого обвинуватять, коли урожай почне гнити навколо станцій, а не про те, як його звідти забрати. Мабуть, тепер уже ніхто не зможе цьому зарадити. Мабуть, ви теж нічого не зможете з цим зробити. Але я подумав, що ви єдина особа, якій цікаво буде це знати. І хтось повинен сказати вам.
— Я… — Даґні з зусиллям вдихнула повітря. — Розумію… Ви хто?
— Ім’я не має
