Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Він висловлювався звично — своїм театральним жаргоном, але Грушевський машинально скористав з цієї слушної підказки і гукнув у темряву:

— Так от, про землю!

На цьому слові спритний театральний діяч у підпіллі ввімкнув знову рубильник — світло спалахнуло, і гамір, який от–от вже мав знову шугнути аж під стелю, так і не шугнув: в залі стояла тиша — кожний з півтори тисячі людей затамував дихання, щоб почути зараз про найголовніше. Про землю!

Грушевський, досвідчений промовець, — недурно ж мало не чверть століття керівник університетської кафедри та вічний дискусіонер на всіх громадських диспутах, — тимчасом вже очутився і збагнув, як повестися далі. Тепер вже треба в кожнісінькому реченні, яке він зараз вимовить, бодай один раз сказати це сакраментальне слово: земля.

Він відклав геть заготовлену наперед промову і виголосив короткий спіч — про землю і волю і про те, що годує весь світ земелька–матінка, що любить роботящі руки мать сира земля, що без землі хліборобові зась, що з землі єси Богом зліплений і в землю отидеші. Після того він як досвідчений політик зробив конкретний висновок, що для селянської країни, якою є Україна, найголовнішим у революції є вирішення саме земельного питання, і тому запропонував найпершим же пунктом порядку денного з'їзду трударів землі обговорити питання про землю, тобто — якого ж землеробам ждати від уряду земельного закону?

Ці слова викликали знову бурю вигуків, але схвальних.

— Вірно! Вимагаємо закону про землю! Пиши, старичок, зразу закон: нарізати селянам поміщицької землі!

Грушевський звів руку вгору — знову запанувала тиша. Тепер вже він порядкував натовпом, як сам Бог–Саваоф: люди жадібно чекали на кожнісіньке його слово. І він запевнив, що український селянин може бути цілковито спокійний, бо ж інтереси землеробів обстоюватиме Центральна Рада, а на чолі її стоїть він сам, її голова, лідер партії українських соціалістів–революціонерів, що гаслом собі має: «земля і воля!»

Мандатовані представники від філіалів «Селянської спілки» тимчасом вже оговтались і загукали «слава», — і це дало змогу представникові губерніальної «Селянської спілки» запропонувати обрати батька українського селянства, добродія товариша Грушевського — на почесного голову Всеукраїнського селянського з'їзду.

Коли цю урочисту процедуру доконано і порядок денний з'їзду схвалено, Грушевський, отираючи хусткою піт з чола, попростував у кабінет директора театру.

З кабінету директора театру Соловцова панна Софія швидко зв'язалася телефоном з кабінетом директора Троїцького дому і закликала до апарата делегата військового з'їзду, командира полку імені Богдана Хмельницького, полковника Капкана. І Грушевський коротко, але задушевно побалакав з полковником, теж членом партії українських есерів.

В результаті цієї розмови за півгодини при дверях театру з'явилась почесна варта від з'їзду військового, а кінні богданівські патрулі враз обскакали всі чотири прилеглі театру квартали.

Коли після обідньої перерви делегати повертались, то мандати перевіряли вже богданівські старшини, і ніхто з землячків потрапити не зміг. Таким чином, з'їзд дістав змогу завершити свою роботу спокійно, помірковано і плодотворно — згідно з наперед виробленим планом, і прийняти всі наперед підготовлені резолюції.

Така була перша стратегічна операція Грушевського — як воєначальника, і бойова акція — як організатора мас. Після того він разом із Софією Галечко знову сів у прольотку і повернувся в Троїцький дім, на військовий з'їзд. На військовому з'їзді мало бути вирішене найперше питання — національна армія, а значення армії в державному житті Грушевський завжди поцінював високо, а тепер, після відкриття з'їзду селянського, схильний був цінити ще вище.

Софія Галечко щохвилини була при шефові невідступно. На ній лежали всі секретарські функції — стенографувати кожне слово патрона, подавати всі потрібні довідки, носити його важкий портфель. Крім того, в кишені у неї лежав браунінг калібру дев'ять, кома — п'ять: персональну охорону голови Центральної Ради покладено також на неї — з її власної ініціативи.

Зодягнута Софія Галечко була, як і завжди, в сірий австрійський френч, і це вносило певний заколот у проходження з'їзду. Одні делегати — щойно з фронту — її сахались: звідки могла взятись поміж них особа в формі офіцера ворожої армії? Іншим, навпаки, це давало привід впасти в патріотичний ентузіазм; присутність людини в австрійській одежі з українською мовою на устах вони розцінювали як символічний акт єднання українців наддніпрянських, російських, з українцями наддністрянськими, австрійськими — уособлення жаданої соборності України. Ще інші, з джиґунів, — стовпіли від нежданого споглядання жіночої краси, — а Галечко була на з'їзді єдиною жінкою, тому краса її видавалась ще сліпучішою, — клацали острогами і кидалися залицятись.

Та панна Софія трималась неприступно і на всі зальоти відповідала погордливим поглядом.

Тільки для письменника Винниченка вона робила певний виняток, тонко посміхалась і миттю блискала іскорками швидких очей з–під вій. Бо, по–перше, Винниченко теж був її шеф — заступник голови Центральної Ради, по–друге, — найвидатніший на Україні письменник, по–третє, — єдиний цивільний на з'їзді, і його елегантний костюм, білий комірець та модний самов'яз тішили око серед моря зелених гімнастерок, високих чобіт та офіцерських погонів.

Письменник Винниченко Володимир Кирилович — у сірому фланелевому костюмі, при крохмальному комірці та галстуку «фантазі» — сидів за столом президії, машинально накручував на палець колечка своєї, на французький манір підстриженої, борідки і меланхолійно поглядав у зал перед собою.

Сцена була яскраво освітлена вогнями рампи й софітів, в зал світла не дано — зовсім як під час спектаклю в театрі, — і тому передні, зразу за оркестріоном, ряди видно було виразно, середні ворушилися сотнями білих плям у сутінку, а задні й зовсім зникали у невиразній темряві.

Схоже було, що Винниченко — після прем'єри