Щиголь - Донна Тартт

— І що ж сталося?

— Не знаю. Було ще не так пізно. Хтось побачив його й підібрав у машину — якась жінка, здається, але хто знає. Вийшовши з машини, він напився ще більше й повернувся додому лише через кілька днів — і, на моє щастя, не пам’ятав, що з ним сталося. Він приніс мені тоді футбольний м’яч і пообіцяв, що відтепер питиме тільки пиво. Його рішучість тривала десь близько місяця, якщо не помиляюся.

Я потер собі очі за окулярами.

— А що ти скажеш у школі?

Він відкрив пляшку з пивом.

— У школі?

— Ну, ти розумієш. — Синець на його обличчі мав колір сирого м’яса. — Люди там почнуть розпитувати тебе.

Він усміхнувся і штовхнув мене ліктем.

— Я скажу їм, це зробив ти.

— Ні, серйозно.

— Я серйозно.

— Борисе, в цьому нема нічого кумедного.

— О, відчепись. Футбол, скейтборд. — Чорне волосся впало йому на обличчя, наче тінь, і він відкинув його назад. — Ти ж не хочеш, щоб мене звідси вигнали, чи як?

— Ні, не хочу, — сказав я після ніякової паузи.

— Бо, думаю, мене депортують до Польщі, — він передав мені пиво, — хоч Польща, — він засміявся, несподівано, наче загавкав, — краща за Україну, присягаюся Богом!

— Хіба вони можуть вислати тебе назад?

Він спохмурнів, дивлячись на свої брудні руки, нігті, оточені засохлою кров’ю.

— Ні, — люто відповів він. — Бо спершу я накладу на себе руки.

— Ой-ой-ой!

Борис часто погрожував накласти на себе руки з тієї чи іншої причини.

— Я не жартую! Я краще помру! Радше буду мертвий!

— Ні, ти не помреш.

— Ні, помру! Ти собі не уявляєш, яка там зима. Навіть повітря там погане. Усюди сірий бетон, і вітер…

— Облиш, там має бути колись і літо.

— О Боже! — Він простяг руку по мою сигарету, глибоко затягся нею й випустив струмінь диму до самої стелі. — Комарі. Смердюча багнюка. Усе пахне пліснявою. Я помирав там із голоду й почувався таким самотнім — тобто, я хочу сказати, мені так хотілося їсти, що я приходив на берег річки і готувався втопитись.

Голова мені боліла. Борисів одяг (власне, мій) крутився в сушилці. На вулиці світило сонце — яскраве й нещадне.

— Не знаю, як ти, — сказав я, забравши в нього сигарету, — але я поїв би якоїсь нормальної їжі.

— Що ж тоді нам робити?

— Треба було йти до школи.

— Гм.

Борис дав зрозуміти, що він ходить до школи тільки тому, що я туди ходжу і що йому більше немає чого робити.

— Ні, я не жартую. Нам треба було піти. Там сьогодні піца.

Борис спохмурнів з очевидним жалем.

— Хай йому чорт. — Школа давала нам ще одну вигоду. Там принаймні нас годували. — Тепер уже надто пізно.

XXV

Іноді я прокидався вночі, виючи. Найгіршим після вибуху було те, що я носив його у своєму тілі — його нестерпний жар і костоломний біль. У моїх сновидіннях завжди були два виходи, один світлий і один темний. Я завжди мусив добуватися до темного виходу, бо світлий був гарячий і в ньому палахкотів вогонь. Але в темному виході лежали трупи.

На щастя, Борис ніколи не дратувався й навіть не дуже дивувався, коли я його будив так, ніби прийшов сюди зі світу, в якому прокидатися вночі, виючи від болю, не вважалося чимось незвичним. Іноді він брав Попчика, що хропів у ногах нашого ліжка, і клав його сонне тіло мені на груди. І, прилаштований у такий спосіб — тепло їх обох оточувало мене, — я лежав, рахуючи іспанською мовою або намагаючись пригадати всі слова, які я знав по-російськи (переважно матюки), аж поки повертався до сну.

Коли я переїхав до Веґаса, то намагався поліпшити свій настрій, уявляючи, що мати досі жива й веде собі буденне життя в Нью- Йорку — базікає з консьєржами, п’є каву, їсть кекс за обідом, чекає на платформі біля газетного кіоска на шостий поїзд.

Але так тривало недовго. Тепер, коли я занурював обличчя в чужу подушку, яка не пахла ні нею, ні домом, я думав про помешкання Барбурів на Парковій авеню, а іноді про будинок Гобі у Вілліджі.

Мені прикро, що твій батько продав речі твоєї матері. Якби ти сказав про це мені, я міг би купити деякі з них і зберегти їх для тебе. Коли ми сумуємо — принаймні я такий, — ми можемо знайти втіху, припадаючи до знайомих предметів, до речей, які не змінюються.

Твої описи пустелі — цього нескінченного океанського блиску — жахливі, але також прекрасні. Можливо, і є щось у її незавершеності й порожнечі. Давнє світло відрізняється від світла сьогоднішнього, і все ж у цьому будинку кожен поворот нагадує мені про минуле. Та коли я думаю про тебе, мені здається, що ти відплив у море на кораблі — у безмежну далеч, де немає доріг, а є лише зорі в небі.

Цей лист прийшов, вкладений у давнє видання у твердій палітурці твору Сент-Екзюпері «Вітер, пісок і зорі»[80], який я по тому читав і перечитував. Я так і залишив лист у книжці, де він зробився пожмаканим і брудним від постійного перечитування.

Борис був єдиною людиною в Лас-Веґасі, якій я розповів, як загинула моя мати, — і треба сказати, що цю інформацію він сприйняв досить спокійно. Його власне життя було таким хаотичним і сповненим пригод, що моя історія його анітрохи не шокувала. Він бачив великі вибухи на шахтах свого батька навколо Бату Хіджау[81] та в інших місцевостях, про які я навіть не чув, і, не знаючи подробиць вибуху в музеї, він міг досить точно визначити, які саме вибухові речовини були там застосовані. Хоч він і любив побазікати, але він мав також потяг до таємничості, і я був певен, він нікому нічого не розповість, не спитавши дозволу. Можливо, тому, що він сам не мав матері й близько зійшовся з такими людьми, як Бамі, помічник його батька Євгеній та Джуді, дружина бармена в Кармейволлаґу, — моя прихильність до Гобі зовсім не здавалася йому дивною.

— Люди обіцяють писати, але не пишуть, — сказав він, коли ми були на кухні, читаючи останній лист від Гобі. — А цей чоловік пише тобі весь час.

— Атож, він молодець.

Я відмовився від спроб пояснити про Гобі Борисові: розповісти про його дім, про майстерню, про те, як уважно він уміє слухати, на відміну від мого батька, але понад усе про те, яку приємну душевну