Щиголь - Донна Тартт
Я був пригнічений, думаючи про свята, а Борис ставився до цієї перспективи спокійно.
— Усе це задумано для малих дітей, — казав він зневажливо, підводячись на лікті на моєму ліжку. — Ялинка, іграшки. Ми влаштуємо власні празники на Святвечір. Що ти про це думаєш?
— Празники?
— Ну, ти розумієш. Щось на зразок святкової вечірки. Не Свята Вечеря, а просто смачний обід. Я зготую що-небудь особливе, можливо, ми запросимо твого батька й Ксандру. Як ти гадаєш, вони погодяться поїсти з нами?
На мій превеликий подив, батько і навіть Ксандра були в захваті від нашої ідеї (батько, гадаю, тому, що він тішився словом празники і любив слухати, як Борис його вимовляє). Двадцять третього числа ми з Борисом пішли на закупи з реальними грішми, що їх нам дав мій батько (нам пощастило, бо наш звичний супермаркет був переповнений перед святом покупцями і щось украсти було нелегко), і повернулися додому з картоплею, куркою, кількома не вельми апетитними на вигляд інгредієнтами (кислою капустою, грибами, зеленим горошком, сметаною) для якоїсь святкової польської страви, котру, як запевнив Борис, він уміє готувати; крім того, ми ще купили житнього хліба (Борис наполіг, щоб це був саме чорний хліб; білий для нашого обіду не годиться), фунт масла, солоні огірки й трохи різдвяних цукерок.
Борис сказав, що ми сядемо їсти, коли в небі з’явиться перша зірка — Вифлеємська. Але ми не звикли куховарити для когось, окрім себе, й тому припізнилися. Коли настав Святвечір, близько восьмої, страва з квашеної капусти була вже готова, але курка (ми прочитали, як її готувати, в інструкції на обгортці) мала побути в духовці ще хвилин десять, перш ніж її можна було звідти вийняти, аж тут мій батько, насвистуючи «Прикрасьте залу», увійшов до кухні й весело забарабанив пальцями по буфету, щоб привернути нашу увагу.
— Закінчуйте, хлопці, — сказав він. Обличчя в нього було розчервоніле й блискуче, а говорив він дуже швидко — напруженим, уривчастим тоном, який я знав дуже добре. На ньому був один із його модних іще нью-йоркських костюмів від «Дольче й Ґаббана», але без краватки, кілька ґудзиків сорочки були розстебнуті біля шиї. — Ідіть причешіться і трохи приведіть себе в порядок. Я поведу вас усіх до ресторану. Тео, ти маєш надягти на свято щось краще? Безперечно, ти повинен мати.
— Але ж… — Я розчаровано подивився на нього.
Це було схоже на тата — прибігти й змінити плани в останню мить.
— Ет, облиште. Курка може й зачекати. Хіба ні? Звичайно, може. — Він говорив, наче з кулемета стріляв. — Іншу страву ви теж можете поставити в холодильник. Ми з’їмо її завтра за різдвяним обідом — празники ж іще триватимуть? Чи празники — це лише Святвечір? Я щось наплутав? Але о’кей, у такому випадку ми оголосимо власні празники — різдвяний день. Створимо нову традицію. Адже розігріті страви найсмачніші. Повірте мені, буде фантастично. Борисе, — він уже виводив Бориса з кухні, — який розмір сорочки ти носиш, друже? Ти не знаєш? Я повинен віддати тобі всі свої давні сорочки марки «Брукс Бразерс», чудові сорочки, не зрозумій мене хибно, вони, либонь, дістануть тобі до колін, але вони трохи вузькі мені в комірі і, коли ти закасаєш рукави, будуть тобі якраз…
XVIII
Хоч я жив у Лас-Веґасі майже півроку, це був лише мій четвертий або п’ятий візит на Стрип; а Борис (цілком задоволений нашою маленькою орбітою між школою, торговельним центром і домом), можна сказати, у справжньому Веґасі ніколи й не був. Ми здивовано дивилися на водоспади з неону, на спалахи й пульсування електрики, що скочувалася бульками навколо нас; обернуте вгору обличчя Бориса спалахувало червоним, а потім золотим під божевільним світляним дощем.
Усередині «Венеціанця» гондольєри рухалися справжнім каналом із реальною водою, яка пахла хімікатами, а тим часом оперні співаки в театральних костюмах співали «Тиху ніч» і «Аве Марію» під штучними небесами. Борис і я, тягнучи ноги, пленталися за моїм батьком і Ксандрою, почуваючись обшарпанцями, човгаючи черевиками, надто приголомшені, щоб увібрати в себе всі ці видовища. Тато зарезервував для нас місця в шикарному італійському ресторані з дубово-панельними стінами — філії більш відомого ресторану в Нью-Йорку.
— Замовляйте все, що хочете, — сказав він, відсуваючи стілець для Ксандри. — Я пригощаю. Не стримуйте себе.
Ми зловили його на слові. Ми їли пиріг зі спаржею, з прованською заправкою та цибулею-шалот; вудженого лосося; карпачо з вудженої вугільної риби; перчателі з іспанським артишоком і чорними трюфелями; хрусткого чорного окуня з шафраном і стручками бобів; стейк із грудинки на барбекю; смажені короткі ребра, а ще панакоту, гарбузовий пиріг та інжирне морозиво на десерт. Це була в сотні разів краща їжа, ніж та, яку я споживав протягом останніх місяців, а Борис — який з’їв дві порції карпаччо з вугільної риби — був в екстазі.
— О, як чудово, — казав він, либонь, уп’ятнадцяте, майже муркочучи, коли вродлива молода офіціантка принесла ще одну тарілку цукерок і печива до кави. — Дякую вам! Дякую вам, містере Поттере й Ксандро, — знову сказав він. — Це надзвичайно смачно.
Мій тато, який не їв так багато, як ми (Ксандра також їла мало), відставив тарілку вбік. Волосся в нього на скронях було вологе, а обличчя — таке ясне і червоне, що, здавалося, зараз воно спалахне.
— Дякуйте маленькому китайцю в бейсболці «Cubs», який протягом усієї другої половини дня програвав у казино свої гроші, — сказав він. — Святий Боже. Виникало враження, що я не можу програти. — В автомобілі він уже показав нам свій несподіваний виграш: товсту пачку банкнот, перехоплену гумовою стрічкою. — Карта мені йшла і йшла. Ретроградний Меркурій і високий Місяць. Я хочу сказати — то були справжні чари. Ви знаєте, іноді стіл здається освітленим. Над ним ніби нависає гало, а ти перебуваєш у самому його центрі. Ти і є гало. Тут є фантастичний круп’є Дієґо, я люблю Дієґо — тобто, я хочу сказати, це, звичайно, дурниця, проте мені він здається схожим на художника Дієґо Ріверу, але в надзвичайно елегантному смокінгу. Я вже розповідав вам про Дієґо? Він працює тут уже сорок років, іще від часів «Фламінго». Високий, кремезний, солідний чоловік. Мексиканець. Швидкі слизькі руки й пальці у перснях, — він порухав пальцями, — ба-ка-РРРА! Боже, як я люблю цих мексиканців старої школи в залах бакара, вони такі охеренно стильні. Законсервовані старі стиляги, вони вміють себе подати. Одне слово,
