Щиголь - Донна Тартт
Ошелешений і приголомшений, перебуваючи в стані шоку, я поточився від вікна, такий дезорієнтований, що перечепився через мішок зі сміттям і впав. Поппер — стривожений шумом — бігав туди-сюди й скавучав тонко і високо. Коли я став спинатися на ноги посеред розкиданих консервних бляшанок та пляшок із-під пива, двері відчинилися й на бетонний тротуар упала смужка жовтого світла. Швидко, як тільки міг, я підхопився на ноги, схопив Поппера і дременув навтіки.
Але це був тільки Борис. Він наздогнав мене, схопив за руку й потяг далі вулицею.
— Господи Ісусе, — сказав я, трохи сповільнивши біг, щоб озирнутися назад. — Що це було?
Позаду нас парадні двері Борисового будинку відчинилися. Містер Павликовський стояв, виділяючись чітким силуетом у дверях і, обхопивши себе однією рукою, вимахував кулаком і щось кричав російською мовою.
Борис потяг мене далі.
— Біжімо!
Ми бігли темною вулицею, стукаючи підошвами по асфальту, аж доки голос його батька стих удалині.
— Прокляття! — сказав я, переставши бігти, коли ми завернули за ріг вулиці, проте не зупинившись.
Моє серце гупало, а голова йшла обертом. Поппер скавучав, намагаючись зістрибнути вниз, я поставив його на асфальт, і він став кружляти навколо нас.
— Що сталося?
— Та нічого, — сказав Борис. Його голос пролунав незрозуміло весело, й він висякав носа гучним і вологим звуком. — «Буря у склянці води», як кажуть у Польщі. Він просто до чортів…
Я нахилився, упершись руками в коліна, щоб заспокоїти дихання.
— До чортів розлютувався чи до чортів напився?
— І те, й те. На щастя, він не бачив Попчика, а то не знаю, що було б. Він вважає, що тварин можна тримати лише поза домом. Ось поглянь, — сказав він, піднявши пляшку горілки. — Поглянь, що в мене є! Я поцупив її, коли вибігав із дому.
Я відчув нюхом кров на ньому, перш ніж побачив її. У небі висів серп молодого місяця — не так багато світла, але досить, аби щось побачити, й коли я зупинився й подивився на його голову, то побачив, що з носа в нього тече і сорочка почорніла від цієї рідини.
— Господи, — сказав я, ще важко дихаючи. — З тобою все гаразд?
— Ходімо на дитячий майданчик, заспокоїмо дихання, — сказав Борис.
Я побачив, що обличчя в нього перетворилося на кашу. Око розпухло, а на лобі була потворна гачкоподібна глибока рана, звідки також струменіла кров.
— Борисе! Нам треба додому.
Він підняв брову.
— Додому?
— До мого дому. Чи до будь-якого. Ти погано виглядаєш.
Він усміхнувся — виставивши закривавлені зуби — і штовхнув мене ліктем у ребра.
— Ні, мені треба випити, перш ніж я зустрінуся з Ксандрою. Ходімо, Поттере. Не хочеш, щоб мені трохи полегшало? Після того, що я пережив?
ХХІІ
Біля покинутого громадського центру дитячі гірки здавалися срібними в місячному світлі. Ми примостилися на краю порожнього фонтана, опустивши ноги в сухий басейн, і передавали один одному пляшку, аж поки втратили відчуття часу.
— Я ніколи не бачив такого дивного, — сказав я, витираючи рот тильним боком долоні.
Зорі почали помалу кружляти в моїх очах.
Борис, відхилившись назад на руках і дивлячись у небо, співав для себе польською мовою.
Wszystkie dzieci, nawet źle,
pogrążone są we snie,
a Ty jedna tylko nie.
A-a-a, a-a-a…
— Він жахливий, — сказав я. — Твій тато.
— Да, — весело погодився Борис, витираючи рота полою закривавленої сорочки. — Йому доводилося й убивати людей. Одного разу він забив у шахті чоловіка до смерті.
— Не бреши.
— Ні, не брешу. Це сталося в Новій Ґвінеї. Він намагався вдати, що на того чоловіка впав згори камінь, а проте нам довелося негайно покинути ту країну.
Я спробував уявити собі ту картину.
— Твій батько не вельми дужий, — сказав я. — Не уявляю, як він…
— Нє, він убив його не кулаком. Тією штукою, яку називають, — він зобразив удари, — розвідним ключем.
Я промовчав. Щось у помахах руки Бориса, котрий показував, як можна вбити людину розвідним ключем, було вельми схожим на правду.
Борис, який нишпорив у кишені, щоб знайти чим припалити сигарету, зітхнув, випустивши з рота дим.
— Хочеш одну?
Він передав запалену сигарету мені й припалив іншу для себе, потім потер щелепу суглобами пальців. «Ай», — сказав він, рухаючи її в різні боки.
— Болить?
Він сонно засміявся і штовхнув мене в плече.
— А ти як думаєш, йолопе?
Незабаром ми обидва реготали, повзаючи по гравію навкарачках. Я був п’яний, а в голові відчував висоту, холод і дивовижну ясність. Потім у якусь мить, запилюжені від качання по землі та борюкання, ми вирушили додому майже в суцільній темряві, ряди занедбаних будинків і величезна протяжність ночі оточували нас, високо вгорі потріскували зорі, а за нами дріботів Попчик, дивлячись, як ми хитаємося з боку в бік, а ми так реготали, що нас знову занудило й ми мало не наблювали біля дороги.
Борис, напружуючи легені, горланив ту саму пісеньку:
A-a-a, a-a-a,
były sobie kotki dwa.
A-a-a, kotki dwa,
szarobure…
Я копнув його ногою:
— Англійською!
— Я навчу тебе співати польською. А-а-а, а-а-а…
— Скажи мені, що це означає.
— Гаразд, я тобі скажу. «Були якось двоє кошенят, — проспівав Борис, — обидва вони були сіро-брунатні. А-а-а…»
— Двоє малих кошенят?
Він хотів ударити мене, але мало не впав.
— Заткнись, ти! Зараз буде найкраща частина.
Витерши рота рукою, він заспівав:
О, засни, мій любий,
І я дам тобі зірку з неба,
Усі діти міцно сплять,
Геть усі, навіть погані діти,
Усі вони сплять, крім тебе.
А-а-а, а-а-а —
Були собі двоє малих кошенят…
Коли ми дійшли до мого дому, створюючи багато шуму й цитькаючи один на одного, гараж був порожній, нікого не було вдома.
— Слава Богу, — радісно промовив Борис і впав на бетон, щоб простертися перед Господом.
Я спіймав його за комір сорочки.
— Підведись!
У домі, при світлі, на нього було страшно дивитися: весь у крові, замість ока вузенька щілина.
— Стривай, — сказав я, покинувши його в центрі килима
