Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Він назвав Брет садисткою тільки тому, що в неї здоровий шлунок.

— Недовго йому ще бути здоровим.

Білл перевів розмову на інше й спромігся відвернути Майклову увагу від Кона. Офіціант приніс чарки з абсентом.

— Вам справді сподобалося? — спитав Білл у Кона.

— Не сказав би. Але видовище незвичайне.

— Авжеж, таки незвичайне! — вигукнула Брет.

— Якби ще вони обходилися без коней, — сказав Кон.

— Та коні — це деталь, — сказав Білл. — І потім, усе гидке швидко перестаєш помічати.

— Але початок усе ж б'є по нервах, — сказала Брет. — Для мене найстрашніша та мить, коли бик кидається на коня.

— Бики були чудові,— сказав Кон.

— Так, дуже добрі,— сказав Майкл.

— Наступного разу я хочу сидіти внизу. — Брет ковтнула абсенту з чарки.

— Вона хоче бачити матадорів зблизька, — сказав Майкл.

— А таки є що побачити, — сказала Брет. — Хоч цей Ромеро ще зовсім дитина.

— Він дуже вродливий хлопець, — сказав я. — Ми заходили до нього в номер. Я зроду не бачив такого красеня.

— Скільки ж йому років?

— Мабуть, дев'ятнадцять-двадцять.

— Хто б міг подумати!

Другого дня корида була ще краща. Брет сіла в першому ряді між Майклом і мною, а Білл з Коном пішли нагору. Ромеро став героєм дня. Навряд чи Брет запам'ятала інших матадорів. Та їх, певно, ніхто не запам'ятав, окрім хіба найзавзятіших уболівальників. Ромеро неподільно володарював на арені. Двох інших матадорів він просто затьмарив. Сидячи поряд із Брет, я пояснював їй що й до чого. Я навчав її стежити за биком, а не за конем, коли бик нападає на пікадора, навчав дивитись, як пікадор орудує списом, привертав її увагу до тонкощів бою биків, щоб вона бачила в ньому послідовність цілеспрямованих дій, а не нагромадження безглуздих страхіть. Я показав їй, як Ромеро плащем відводить бика від поваленого коня і як зупиняє його плащем і завертає плавно і зграбно, зовсім не намагаючись його знесилити. Вона тепер бачила, як Ромеро уникає будь-яких рвучких рухів і щадить бика до останньої миті, не виснажує й не роздратовує його, а тільки поволі втомлює. Вона бачила, як близько до бика працював весь час Ромеро, і я показав їй, до яких трюків удаються інші матадори, щоб здавалося, що вони теж так близько працюють. Вона зрозуміла, чому їй подобається дивитись, як орудує плащем Ромеро, й не подобається, як це виходить в інших.

Ромеро ніколи не метушився, кожен рух його був чіткий, точний і виправданий. Інші матадори крутилися штопором, розставляли лікті, і, щоб створити видимість небезпеки, мало не тулилися до бика після того, як його роги минали їх. Але глядачі завжди помічали ці хитрощі, й вони викликали тільки зневагу. Ромеро ж примушував публіку хвилюватися по-справжньому, бо рухи його відзначалися цілковитою довершеністю й він спокійно й незворушно пропускав роги на відстані якоїсь волосинки від себе. Йому не треба було вдаватися до хитрощів. Брет зрозуміла, чому рухи матадора чарують, коли він працює на волосину від бика, й чому ті самі рухи викликають сміх, коли відстань бодай трохи збільшується. Я розповів їй, що після смерті Хоселіто матадори опрацювали тактику, яка, створюючи ілюзію небезпеки, примушує публіку хвилюватися, тим часом як матадорові ніщо не загрожує. Ромеро ж додержувався давніх канонів: точність рухів поєднувалася в нього з максимальним ризиком, і бика він готував до завершального удару, підпорядковуючи своїй волі, доводячи власну невразливість.

— Я ще не бачила в нього жодного незграбного руху, — сказала Брет.

— І не побачиш, поки він не злякається, — відповів я.

— Він ніколи не злякається, — сказав Майкл. — Він надто багато знає, щоб лякатися.

— Він од самого початку все знав. Інші повік не засвоять того, що він знав від народження.

— І який красень! — вигукнула Брет.

— Знаєш, по-моєму, вона закохалася в цього тореадора, — сказав Майкл.

— І нічого дивного.

— Будь другом, Джейку, не хвали його більше. Розкажи їй краще, як ці тореадори мордують своїх стареньких матерів.

— Розкажи мені, як вони пиячать.

— О, жахливо, — мовив Майкл. — Вони пиячать з ранку до вечора, і притому весь час мордують своїх нещасних стареньких матерів.

— Схоже, що й він такий, — сказала Брет.

— Авжеж, — підтакнув я.

До мертвого бика припрягли мулів, потім служники заметушилися, заляскали батогами, мули натягли посторонки, учвал рвонули з місця, й бик — голова відкинута, один ріг задертий догори — поплив через арену й зник за червоними ворітьми, залишивши на піску широку смугу.

— Ну, залишився ще один бик.

— Тільки один? — спитала Брет. Вона сперлася ліктем на бар'єр.

Ромеро махнув пікадорам, щоб зайняли свої місця, а тоді став, притиснувши плащ до грудей, дивлячись через арену туди, звідки мав з'явитися бик.

Після бою ми вийшли, й натовп знову затис нас з усіх боків.

— Ці кориди висотують усі нерви, — сказала Брет. — Я — мов вичавлений лимон.

— Потерпи, зараз вип'ємо, — сказав Майкл.

Наступного дня Педро Ромеро не виступав. Бики були м'юрські, й корида вийшла препогана. Потім був день без кориди. Але фієста не припинялася ні вдень, ні вночі.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Зранку йшов дощ. З моря на гори наповз туман. Вершин гір не було видно. Плато стало сірим і похмурим, і обриси дерев та будинків змінились. Я вийшов за місто подивитися, звідки взялася негода. Вона прийшла через гори, з моря.

Мокрі прапори на площі звисали з білих флагштоків, обважнілі вологі полотнища прилипали до фасадів будинків, а дощ то мжичив, то періщив, заганяючи всіх під аркаду. Площа вкрилася калюжами, мокрі вулиці потемніли й спорожніли; але фієста не припинялася, вона тільки сховалася під дахи.

Під навісом над ареною не було вільних місць — люди стежили за змаганням біскайських та наваррських танцюристів і співаків, а потім танцюристи з Валь-Карлоса пройшли в своїх святкових убраннях у дощ вулицями, танцюючи під глухий гуркіт мокрих барабанів, а попереду на могутніх товстоногих конях, укритих мокрими попонами, їхали промоклі керівники оркестрів. Усі кафе навколо площі були переповнені, й туди ж прийшли танцюристи. Вони посідали за столики, простягши ноги в тісних білих обмотках, і заходилися струшувати воду з обшитих бубонцями капелюхів і розвішувати на спинках стільців свої червоні й фіолетові куртки, щоб підсохли.

Залишивши всіх у кафе, я пішов до готелю поголитися перед обідом. Поки я голився в своїй кімнаті, в двері постукали.

— Заходьте! — гукнув я.

Ввійшов Монтойя.

— Як поживаєте? — спитав він.

— Чудово, — відповів я.

— Сьогодні кориди немає.

— Так, — сказав я. — Сьогодні тільки дощ.

— Де ваші друзі?

— В «Іруньї».

Монтойя всміхнувся своєю ніяковою усмішкою.

— Я ось із чим, — сказав