Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Ось тому я й не кваплюся. Знаю, що встигну, а коли прийду, буде мені муляти, що прийшов і можу вже насолоджуватися, замість того, щоб дорога потривала ще трохи.
— Ет, мій Хамзо, я не можу знати, поки сам не скажеш, але все мені здається, що ти меду об’ївся…
Хех, я ж знаю: Фарук тільки й жде, щоб я йому відповів. Чи, не дай Боже, визвірився на нього. І щоб ми отак по-дурному лаялися, і щоб я погнав його на три кроки перед себе, щоб пики його не бачити, і щоб мусив озиратися раз у раз, коли щось мені казатиме. Йому хотілося скоротити шлях, мені — подовжити.
Так ми дійшли до трьох готелів. Шваби збудували, щойно прийшли, мовляв, щоб знали, як тепер до нас часто приїздитимуть із Парижа й Відня. А перед готелем старий з бакенбардами, два метри заввишки, в адміральській формі. Звідки ж ти приблудив, думаю собі, тут ніде поблизу моря немає. Я дивлюся на нього, а він дивиться на мене, і все мені здається, що йому було б приємно, якби я про здоров’я його поспитав. Усміхається адмірал, наче щойно трійко суперників у карти обмахлярив, усміхаюсь і я собі. Він витягає руку з кишені, тицяє пальцем в акордеон, і мені стає шкода, що не знаю німецької, а то покликав би його з нами. Дарма, що він би не пішов. Нам обом була б радість.
— Ет, мій Хамзо, а ти знаєш, що я ніколи в житті у фіакрі не їздив?
Оце дивина: Фарук Беширлія не сказав ні слова про мед! Я от їздив, щоразу, як нап’ємось, я собі гарненько фіакром повертався, кажу йому, а фірмани якраз вишикувались: один фіакр за другим, і так цілих десять. Розглядають нас і оцінюють: годящі з нас клієнти чи ні. І жоден не підскочить, не візьметься вмовляти. Що ж, коли ми на німців не схожі.
— А знаєш, я би хотів разочок проїхатися, тоді й умирати не шкода буде. Уяви, я не кондуктор, не машиніст, а в панському фіакрі їду, — каже Фарук і дивиться, як вилискує кінська шкура і як ніздрі тремтять від крутого норову. Щойно хтось підходить, тварина думає: це пасажир у її фіакр.
— Здався тобі той фіакр, — кажу, — нема в ньому нічого такого, краще вже другий клас у поїзді, — кажу я й перевішую акордеон на друге плече.
— Тяжко тобі? Хочеш, я трохи понесу?
— Не хочу, дурню, якщо можу грати, то можу й акордеон принести на забаву.
— Та чого ти, давай, Хамзо, мені не тяжко…
Уперся Фарук, що понесе мені акордеон, а я ніяк не можу второпати, що з ним таке. Ніколи таким не був. Щоб він — та й поніс комусь акордеон! Але все чекаю, коли ж він скаже, мовляв, мені тяжко, бо я наче меду об’ївся…
— А от якби ми поїхали фіакром, тобі не довелося б нічого нести, — сказав він, коли ми пройшли метрів двісті.
А мене така туга раптом охопила, дивлюся на нього, такого дрібненького, у штанах ще турецьких часів, кульгає й сопе, а лице в нього сіре, як у того, хто довго не протягне. Він і не протягне, думаю собі, багато вже років Фарукові Беширлії. І ніколи він так і не проїдеться фіакром…
Коли спало мені це на думку, я згріб його за плечі й розвернув, наче він дерев’яна лялька, а не чоловік, і штурхнув, щоб ішов попереду мене.
— Що таке, Хамзо, що я тобі зробив, чого це ми назад ідемо, — злякався Фарук Беширлія, а я йому не можу відповісти, бо не знаю, який голос мені з горла вирветься, що ми зараз по-панському поїдемо фіакром. Біс із грішми, я заплачу, і біс із насолодою від довгої пішої прогулянки, якщо кочегарові закортіло проїхатися фіакром.
А як уже в нього лице просяяло, коли він заліз у фіакр! Вмостився поруч із кучером, а в того на голові півциліндр — ми могли сісти й до іншого, у фесці, але я знав, що для Фарука так величніше, обличчя в нього зразу заграло, зарум’янилось, сині очі заіскріли, вмить на тридцять років помолодшав.
— Спасибі тобі, Хамзо мій добрий, цього я тобі не забуду!
А я думаю: що ж ти, бідако, зібрався не забувати і яка з того користь, коли й це мине. А повз нас пролітають платани, німці їх висадили як під лінійку, аж їм не видно й краю, і місце, куди ми прямуємо, таке малесеньке, що й голки в нього не встромиш. Тобі здається, що там і проходу нема, а все-таки знаєш, що пройдеш і що алея розімкнеться наприкінці. Або тільки я знаю — я ж уже їздив у фіакрі, а Фарук не знає. Задивився в кінець алеї, все напружує очі й мружиться, намагається догледіти прохід, а проходу все нема й нема. І знову здається старим, тривога наче серпанком лице йому огорнула.
— Не бійся, друже, це тільки так здається, — кажу йому.
— Та не боюся я того. Нічого не боюся. Просто думаю, що було б, якби отак, поки ми їдемо, все зникло.
— Як же це, Бог з тобою, все зникне, та ще й в суботу пообіді, коли завтра вихідний день?
— Ех, а я ось думаю, що немає кращого дня за якийсь отакий, щоб милий Бог дмухнув на лампу і сказав: усе скінчено. Коли судний день, чи коли я розпалюю машину попід гору й не знаю, чи стане тяги до верхівки, чи коли небо й земля поєднаються — я знаю, що Він про все дбає і що така Його воля, але отак, коли все заспокоїться й завмре, — мені завжди здається, що Йому все тут остогидло і Він у будь-яку мить може дмухнути на лампу.
— Ех, ефенді, що ж за тумак тебе віри навчав.
