Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

Замість стрибнути у воду, таку мілку, що навіть зад у ній не вдалося б намочити, і чистішу від сльози, я спочатку сів на той камінь, але й це здалося мені недостатнім, тож я ліг у траву й поклав на нього голову. Щось поставило його тут, гладенького й заглибленого, якраз щоб людська голова на ньому могла вмоститися, як на подушці; і я задивився на небо крізь вербову крону, і тут раптом звідкілясь мені запахло полином. Звідки серед верб узявся полин, і хіба час для нього посеред червня? Я озирнувся довкола, та його ніде не було. Здалося і далі здавалося, поки я там лежав. І спочатку слухав воду, що жебоніла в мене над головою, а тоді почув, як хтось розтягує мій акордеон. Спочатку вирішив, що це Мірсо, стрілочник із Соколович-колонії, але ні, не Мірсо, той би вигравав жвавіше, аби не чути було, яке в нього вухо до музики глухе. Тоді я подумав, що це Хікмет Муртеза, старий арнаут, йому вже сімдесят, а на пенсію не збирається, але й не він це, Муртеза не взяв би чужого акордеона без дозволу. Чи ж не Йозо Пенава, мій ровесник і найкращий співак на залізниці, та якби він був — уже б заспівав, не вміє він довго перебирати, кортить якнайскоріше дозволити пісні розповісти свою історію.

Якщо ж це не Йозо, тоді взагалі не знаю, хто це. Мені залишається слухати й гадати, звідки долинає, якщо тільки не з моєї голови, запах полину.

Чи заснув я в якусь мить, чи не заснув, того сказати не можу, бо не знаю. Коли розплющив очі, небо між вербами вже не було таким ясно-блакитним, поблідло, як шовкова хустина, випрана в лугу, а полин згубився, і я вже не міг повернути його у спогади. Не знав, як він пахне і чи пахне взагалі, але хтось невідомий і далі грав на акордеоні, хоча так і не заспівав. Що пройшло багато часу, я збагнув, коли спробував підвестися. Коліна мої затерпли, суглоби задерев’яніли, все ніби промовляло: «Не треба, Хамзо, куди ти, Хамзо, лежи, поки маєш нагоду».

І завжди те саме: внутрішній голос каже, що маєш нагоду, а розум наполягає на іншому. Я сказав собі: погляну, чи допався Фарук Беширлія того Буразового бурека.

— Де ж це ти, друже Хамзо, ми вже й злякалися, — сказав Барух Фінці, щойно вгледів мене.

— Скінчився теферич, поки тебе не було, — каже Фарук і показує на одне-єдине покривало, що на землі зосталось, а на ньому таріль, на якому трохи бурека і сиру. — Це ми тобі залишили.

А мені в очах потемніло, язик затерп і не ворухнеться, щоб я міг запитати, хто грав на моєму акордеоні. Онде він, лежить на траві, і вбий мене, якщо я чув, коли він замовк. Знаю, що ці двоє грати не вміють, а третього немає.

— Чого ж усі розійшлися так рано, ще навіть не звечоріло?

— А отак, позадирали носи й сказали, мовляв, до дідька такого акордеоніста, приніс акордеона, а сам зник.

— Чого ж ви двоє лишилися?

— Хамзо, друже, не злися, поки очі не продереш, ми сказали, що будемо тебе чекати.

— І що кажеш, нема гулянки без акордеона, так?

— Так усі сказали, ще й Бураз додав, що краще здохне, ніж іще раз поставить хануму пекти пироги для теферича.

— Так і сказав?

— Та ні, друже Хамзо, хіба не бачиш, що він із тебе глузує? На Бога, ти завжди такий сердитий, коли прокинешся?

Я хотів сказати Баруху, що не спав, а тоді подумав, що мені краще помовчати. Може, і справді спав, а ці двоє до мене підходили, поки я хропів. Також я вирішив не питати, хто грав на акордеоні, поки мене не було. Нехай самі скажуть.

— Хамзо, ти краще заграй для нас двох «Що за тугу сутінки приносять» — якраз час, онде сонце зайшло.

Я поглянув — аж он воно, закочується за гори і ще тільки маленький клаптичок неба осяває і чиюсь хатину під лісом. І хотілось йому сказати: «Не треба, Баруху, цієї пісні, ти ж пам’ятаєш, як минулого разу вона скінчилася», — але потім здалось мені, що легше буде таки заспівати, ніж йому нагадувати.

Так я й проспівав усе по порядку, як належить, і дивився, як він усміхається і заплющує очі, коли доходить до слів, на яких добрі люди задивляються в себе, а погані тягнуться розбити склянку, і так було дивно, що він не думає про Симху. Чи просто по ньому не видно, що тільки про неї й думає. Коли я скінчив, сонце вже й зовсім зайшло, годі було роздивитись, яку хатину воно осявало, і зовсім затих отой вітерець з Іґмана.

— Ось як, можна було б сказати, що хтось засунув штори в лікарняній палаті, — сказав Барух Фінці, і час нам було розходитися по домівках.

— А хто це доїдатиме? — спитав Фарук Беширлія, поки я підхоплював акордеон, а Барух складав покривало.

— Забирай і не питай, — відповів я.

— Пригостимо когось по дорозі, — у Фарукові прокинулось бажання довести, що він удома не голодує.

— Аякже, пригостимо. Складай до себе в торбу.

Так ми пішли й повернулися кожен до себе додому.

Ось бачиш, незчувся, як розповів цілу історію.

То був останній теферич залізничників коло Врело Босни. За кілька днів до наступного на Латинському мості вбили Франца Фердинанда, а невдовзі по тому почалася війна, довго не було ніяких теферичів, сутінки спускалися, але живі люди їх не зауважували, пора співів минула. Мій акордеон лишився у мене під рукою, та ніколи я вже не вправлявся з ним так добре, як на тих залізничницьких теферичах і акшамлуках[113]. Щойно підіймав його з колін, готуючись розтягнути, щоразу запитував себе: «Хто ж це, в біса, грав тоді?». І вже мені було не до пісень. Аж поки Даут Тефтедарія 1927 року не привіз мені новий акордеон із Парижа. Старий я без жалю продав такому собі Джемілу Шерхатичу, і акордеон поїхав з ним до Подґориці, щоб я ніколи його більше не чув. З Фаруком Беширлією я приятелював усю війну і був поруч із ним, коли восени 1918 року він прощався з душею. Не запитав, чи пригадує він, як я прокатав його у фіакрі, але чекав, що той