Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

А які ж тоді, Боже милий, пахощі плавали довкола Ахмо Велаґича!

І хай що думали в родинах Атлаґичів і Велаґичів, і хай що говорили в місті, всі нормально сприйняли факт, що двоє молодих людей поберуться. Якщо ж рідня розраховувала на щось інше, ті їхні розрахунки пропали, тож і вони змирилися.

Зима добігала кінця, родини домовилися справити весілля перед Аліджуном. Досить часу, щоб одні й другі підготувалися, але й щоб молоді сильніше одне одного зажадали. Так би й було, якби точнісінько на Джурджевдан не сталося те, що мусило статися, бо мусив настати край непевним лівнянським часам надміру золота й браку розуму.

Гяури атакували місто з трьох боків, а в четвертий тікало все живе, що лише мало силу в ногах. Напіводягнені жінки й діти, старі, що тільки квоктали й зловтішалися — справдились їхні передбачення; сильні чоловіки похмуро дивились у землю, наче вона їм завинила, багатші роззиралися пустими очима — вочевидь, перелічуючи залишені дукачі, солдати з розпущеного гарнізону мудрували, старійшини допитувались, чи відомо про це в Травнику і в Сараєві, а як відомо — то чому не надходить підмога? Оповісники від одних вух до інших несли неправдиві новини, а біднота невтішно плакала, бо ті, що мають найменше, за дивним нашим розрахунком у лихолітті гублять найбільше…

Ті, для яких було би безчестям опинитися в лавах утікачів, ті, які не встигли, і ті, що збиралися втікати дещо повільніше — щоб по них не так знати було переляк, — усі були порубані, прошиті кулею, ножем або в якийсь інший спосіб убиті. Гяури наче довгі місяці перед цим брели через пустелю: такі були спраглі, що напилися крові понад усяку міру. Вигубили всіх чоловіків, яких знайшли, всіх, чия голова вища від приклада рушниці. А рушниці їхні були якісь куці — той, хто робив їх, не мав жодного співчуття до дітей.

Того дня я був єдиним лівняком, якого не спіткала лиха година. У наш будинок увірвався сам гяурський воєвода, в супроводі двох своїх людей. Матір знайшли на кухні, вона саме гріла воду, щоб мене помити. Один солдат запитав: «Зарубати її, воєводо?» — мабуть, йому сподобалася думка зварити її голову в горщику. Але воєвода сказав: «Не смій! Коли вже ми жодної жінки не зарубали, то й цієї не зачепимо».

А мати мовчить, ані слова не мовить, тільки стоїть і дивиться, як бульбашки спливаються на поверхню води.

Так дійшли й до мене. А я лежу, як мати мене лишила, голий, ніби першого дня у світі, і не можу поворухнутися, щоб сором прикрити. «Боже помагай, хазяїне», — засміявся воєвода. Ті двоє стоять на порозі й не сміють зайти. Злякалися голизни. Я мовчу. «У цім домі не заведено вітатися, коли гості приходять?» Я далі мовчу, бо що ж йому скажу.

Він тоді наблизив своє лице до мого, я бачив кожну жилку в його очах, а очі такі чорні, аж зіниць у них не видно. Каже: «Я вчинив би богоугодну справу, якби тебе зарізав!». А я бачу отой білий наліт у нього на язику, відчуваю подих, і подих не пахне ні ракією, ні цибулею. Я ще подумав: у мого батька такий самий був. «Так, — кажу, — ти вчинив би богоугодну справу, якби мене зарізав». — «Та бачиш, хазяїне, ми тобі не мусульмани, щоб богоугодні справи чинити». Мовив отак, виштовхав двох солдатів поперед себе й пішов.

Мати впала на мене, слізьми обливається, каже: «Дитино мамина, що ж мама без тебе робитиме, про які це ти богоугодні справи говориш…». Я мовчу, бо знаю, що і їй би добре було. Не так важко жити з горем, як тричі на день мити мене, ніби мого першого дня. Кажуть, що нема більшого щастя для матері, ніж уперше погодувати дитя, та, гадаю, що нема й більшого нещастя, ніж робити це до кінця життя.

Перед мечеттю зібрали всіх жінок і дітей, що залишилися в Лівно. Всі до одної живі Божі душі зійшлися, крім матері й мене. Воєвода переходив од дитини до дитини, одного погладить по голові, іншому скаже: «Ти диви, плаче, такий великий хлопець, а плаче!» — третє дитя візьме на руки й двічі в повітря підкине, а дитя сміється. Жінки мовчали й дивилися, від жаху в них повисихали сльози, якщо й були; вони не наважувались і думати, чим це все закінчиться.

Обійшовши дітей, воєвода звів погляд на матерів. І всіх їх роздивлявся, наче добрий м’ясник забите теля, перш ніж розібрати його. Одній запхав руку в пазуху, за цицьку вхопив, жінка скам’яніла, а він спитав: «Ти грудьми годуєш чи завжди така? Якщо завжди, візьму тебе за дружину».

Так воєвода дійшов до Фати Атлаґичевої. А вона поміж злиденних жінок така стоїть, ніби на Байрам убралася. Шапочка на ній сріблом шита, тілом шовки течуть, коштовний пояс очі вбирає, а на ногах черевички, червоні із золотою ниткою, ніби вчора із Сараєва привезені. Тільки покривалом обличчя не затулила, мабуть, щоб гяуру не було чого зривати.

Дивився воєвода на Фату, і вона на нього дивилася. Він дивився навмисне довго, щоб Фата опустила очі. Від страху чи від сорому, воєводі було байдуже. Та якщо Ахмо міг витримати, коли його півдня душив чорношкірий Шехаб, Фата теж могла півдня витримувати воєводин погляд. А потім у нього витекли б очі.

Аби не зганьбитись перед своїми людьми, а надто перед самим собою, воєвода врешті мовив:

— Онде, ханума, фонтан. Ану ж, здійсни-но мусульманське омовіння. Бо в мене його вже не матимеш, не сумнівайся.

Фата аж підскочила, очі б йому видерла, якби могла, але вуста мовили все, що на серці накипіло:

— Схаменися, воєводо! Як прийде Ахмо Велаґич, воїн сильний, а моєму серцю милий, може, й тобі омовіння знадобитися.

Якщо Лівно тоді на кам’яну брилу не обернулось, то вже ніколи не обернеться. Майдан вибухнув мовчанням, від якого вуха болять дужче, ніж від гарматного гуркоту, і не знати навіть, чия влада більша: гяурська, через силу, від якої вони кам’яніють, чи жіноча, через страх, що на камінь їх обертає.

Воєводі лишалося тільки одне. Здерти шовки з жінки, кинути її голою в пилюку, порубати і все її м’ясо й кістки до найдрібнішого шматочка у землю втоптати. Інакше пропаде його воєводство, уся його сила.

Він знав: якщо так не зробить, гріх