Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

— Ти так думаєш, бо ще молодий. Одного разу просто прокинешся і одразу знатимеш, що все вже скінчено і що десь високо на Іґмані двоє вже пиляють ялину на твою труну. Отак усе буде, мій Хамзо…

Щойно він це мені сказав, одразу ж пропало світло межи верхівок платанів. Не тому, що сонце зайшло за хмари, бо його й так на небі нема, а тому, що око його наче не приймає більше. Ото вже покатався, старий дурню, і чого я взагалі з тобою пішов? Міг же дозволити тобі піти самому, не гукати тебе, як побачив був на зупинці на Ченґич-віллі… Так говорю собі, але повірити не годен. Дивлюся на панські будинки, що виростають на Стойчевичі, онде ще два, яких не було минулого разу, але замість радіти їм чи обурюватися хрестом, який там стирчить, як зі мною зазвичай буває, коли прямую на Врело, я раптом подумав, що ті будинки зводять для людей, які звикатимуть у них до могили. Вони багаті, їм можна. Сидять у своїх кріслах-гойдалках — о Аллагу Милий, що за божевільний народ, хіба стілець не для того придуманий, щоб людина відчувала тверду землю під собою? А на стіні в кожному такому будинку — дерев’яний годинник, і зозуля з нього відспівує їх по-швабському.

Ну й темінь серед білого дня! Якби її три сонця осяяли, і то було б замало. А Фарук Беширлія, побачивши, щó мені заподіяв, розпереживався і все хотів мене звеселити. Взяв у кучера півциліндра, насадив собі на голову і зиркає на мене, мовляв, поглянь, який я блазень. А я дивлюся на нього і дивлюся на фірмана-мадяра, якому це все не до вподоби, але той мовчить, чи ж просто звик мовчати, щоб люди не сміялися, коли говоритиме, і бачу, як вітер йому над лисою головою метляє трьома довгими сивими пасмами, і думаю: Яношу, мій Яношу, тобі гірше, ніж нам. Тобі не дано померти там, де твоє місце, на твоїй рівнині, натомість підеш із нами під землю, і навіть там ми зніматимемо з тебе капелюха і сміятимемося, щойно заговориш. Нікому не побажаєш такої долі, щоб смішити своєю печаллю!

— А чи ти, Хамзо мій, трохи розгнівався на мене?

Я сказав, що ні, чого мені гніватися, просто цим вітром продуло.

— Ти мене дуриш, це не від вітру, ти звик у фіакрі їздити.

— Ні до чого я, дурню, не звик, яка ще тут звичка. Та ще й Яношеві коні не такі вже й прудкі: якби їхав із п’яницею Фірдусом — мені б од вітру аж сльози потекли.

— Ну ж бо, не бреши, Хамзо, не від вітру в тебе сльози, а я тебе прогнівив.

— Ну, якщо так, тоді я тобі пробачаю! — підняв я голос і підскочив на шкіряному сидінні, щоб якось змінити тему.

Але Фарук не здавався — кульгавого не так легко надурити, — все дивився на мене, і під лівим вусом у нього гніздилася така маленька усмішка, від якої заплакав би кожен, кому відомо, що вона означає. Гидко, коли люди сміються від туги.

— Атож, брате Хамзо, це я меду об’ївся, бодай мене бджоли покусали! А більше нічого я тобі сказати не можу.

Те, що зібралося тоді у мене в грудях, могло б проковтнути весь морок печери на Біямбарах, якби лиш вона опинилася поруч. А так — залишилося в мені, я ковтав, поки мав що ковтати, а тоді алея зненацька розімкнулася перед нами, показався прохід між платанами, Фарук вигукнув:

— Ось же він, іншалла, а я вже думав, що ми ніколи не приїдемо!

І як сказав це — ніби й забув, про що ми тут щойно розмовляли. Зістрибнув з фіакра, як молодик, повернув Яношу півциліндр, а я, коли запхнув руку до кишені, між монет відчув, як по долоні моїй тече вода. Якби зразу довелося заграти, пальці ковзали б по клавішах, достоту як жіночі ноги вулицями Вратника в ожеледицю. Заспокойся, Хамзо, кажу собі, навіть це не найгірше.

До левади, де сиділи наші, треба було йти хвилин десять, але Фарук Беширлія набалакав такого, що нормальна людина й за дві години не виговорить. І про те, як воно буває, коли закидаєш паливо в пічку не досить швидко, чи коли набираєш у лопату забагато і полум’я не може проковтнути все, і локомотив зупиняється за три метри до вершини, тобі здається, що троє міцних атлетів могли б виштовхати його нагору, але ж ні, треба вертатися, бо нема ніяких атлетів, тільки офіцери і ще якісь люди, що поїхали в гості до родичів у Сербію, отож і сповзай униз, аж до самого дна, а тоді знову пакуй і пакуй піч, і сподівайся, що добре кочегариш, а тоді нема для тебе більшого щастя, ніж коли локомотив із другої спроби перескочить вершину, і тоді ти під гірку закладаєш у піч так делікатно, як швабські пані срібними ложечками сиплють цукор у гарячий чай; і одразу по тому Фарук Беширлія переходив до історії про те, як у сараєвському полі в землі зогнила картопля і ґламочанські торговці скористалися ситуацією й почали правити за картоплю в Сараєві втридорога, і невідомо, кому Бог дав менше розуму: їм, що аж місто довелося Ґламочем назвати, чи тим їхнім бульбам, кожна з яких завбільшки зі щенячу голову…

А я всміхаюсь йому і ніяк не можу пригадати, що ж мене так засмутило нещодавно, і мені подобається постійно про це думати, бо знаю, що не пригадаю, і така добра ця велика радість. Іґманський вітер сушить мені долоні, й невдовзі я відчую під пальцями невидиме борошно й порох, який не потрібно струшувати. Теферич, звісно, вже йшов повним ходом, народ розташувався під двома горіхами, під кожним накритий стіл на покривалах, і чого там тільки нема: буреки й пироги різні, суджуки, сир травницький та іліяшський, — як завжди, усього більше, ніж треба. Нікому дружина не дозволить ганьбитися перед товариством, а нежонатих, як Фарук і я, мало, тож до останньої суботи щомісяця готуються, і ніхто не дбає, що їстиме в інші дні.

— Ти міг би вже й не приходити, коли тільки зараз прийшов!

— Не треба, Ахмо, розсердиш нашого акордеоніста, і що тоді будемо робити — циган зі смичками покличемо?

— Нехай, не розсердиться, він і сам радий нам заграти; якби не мав такої нагоди, ким би був — просто найгіршим кондуктором на залізниці.

— Ти