Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Але гяурський воєвода не вбив Фату Атлаґич. І не глумився з неї правом сильнішого — мудро знав, що з цього нема користі. Та й якби знав, що буде користь — не зробив би так.
Він дивився на неї, вона дивилась на нього.
Як припинилося це вдивляння, ніхто не знає. Гяури погнали жінок і дітей перед собою, ті дибуляли по камінню, а солдати верхи їхали поруч і пильнували, щоб хтось, бува, не здимів. На чолі на гнідому коні їхав воєвода. Перед собою посадовив Фату, мов наречену.
Добрий мусив бути кінь, щоб витримати двох таких шаленців і довезти їх аж до полонини Романії.
Тієї весни Лівно зализувало рани, лікувалося від сорому й ховало мертвих. Похорон ішов за похороном, і поминальні молитви читалися доти, поки остання чоловіча голова їх напам’ять не вивчила. Золота в місті не лишилося, мало було й будинків, що не згоріли дощенту. Гяури спалили усе, що могли, аби лівняки мали чим займатися і не мали часу планувати помсту. Місто вже ніколи не доросло до того, чим було колись, і лишилася тільки байка, ніби раніше йому аж до Прізрена не було рівних. Але рік, на щастя, видався родючий, тож голодними залишилися тільки ті, хто звик голодувати.
За місяць або два почали повертатися жінки. Зі зламаними носами, збитими ногами, декотрі — без ока, вони приходили вночі й нишком прокрадалися в домівки. Таку собі Белькісу чоловік прогнав геть, і вона, напівбожевільна, цілими днями блукала по вулицях Лівно, поки одного ранку її не знайшли повішеною в сливовому садку за домом. Бідолашна страшенно хотіла померти, бо дерево було молоде, а гілка, на якій повісилася, зігнулась майже до землі. Вона стояла на колінах, коли її знайшли, язик їй вивалився з рота, обпаскудилась, як це буває в повішальників, а лихі голоси — не моя справа казати чиї — пліткували, мовляв, не дивно, що Белькіса на колінах стоїть, гяурських звичаїв набравшись.
Великий сором прийшов із жінками, бо важливіше було забути інший, більший — сором чоловіків, що кинулися навтьоки. Це швидко забулося, проте жінкам нічого не забули аж до смерті. Жодне дитя не повернулося — гяури зібрали данину кров’ю.
Велаґичі того Джурджевдана постраждали найдужче. Кожен другий голову склав, але кожен із рушницею чи кинджалом у руках. Ахмо, кажуть, бився з десятьма і дев’ятьох поклав мертвими на леваді, та десятий встромив йому в спину ножа. Заревів Ахмо, як бик, і озирнувся, але рана забрала в нього силу, і гяур легко його здолав. Невідомо, чи правда, та люди оповідають, що повалив його сам воєвода, спершу встромив йому кинджал поміж ребра, тричі його прокрутив, а коли Ахмо і після цього не випустив дух — різав його, поки двоє тримали богатиреві руки.
І знову витримали жили, сильніші за руки мавра Шехаба Місирця. Всі думали, що він мертвий, але Ахмо вдалося відповзти до лісу. Муйо Берберович знайшов його, безтямного, і разом з іще п’ятьма помічниками відніс на пасовище Велаґичів. Там, на соломі й овечих шкурах, Ахмо багато днів пролежав ні живий ні мертвий. Всі лише чекали, коли його душа відлетить, і не надто старалися її затримати. Не знали як.
Потім він розповідав, що вві сні до нього приходив небесний годинникар. А це ще хто, друже Ахмо, чудувалися люди, нема такого. Є, є, побачите й ви, коли надійде ваш час із цим світом прощатися. Прийшов буцімто з великим чорним ключем і так до нього мовив: «Ахмо, я зробив усе, що від мене залежало, а тепер вибачай, готуйся до раю ввійти». Мовляв, заводив йому серце, поки воно йшло, а коли вже не йде — годиться прямо про це сказати. Кожному таке скажуть, твердив Ахмо. Але сам він запитав годинникаря, чи може той залишити йому свого ключа. «Ніхто ніколи не просив мене про таке, навіть найгірший лиходій, якому раю не бачити. Мука вмирання не мила нікому. Та коли хочеш, ось тобі ключ, накручуй серце, якщо тобі та мука так до душі припала. Але знай, що врешті-решт і ти відступишся. Кому вийшов час, той уже не повернеться». І так, розповідає Ахмо, він своє серце й накручував, а годинникар щоночі приходив спитати, чи не досить із нього і навіщо він так чіпляється за земне життя. «Щоб Фату порятувати з гяурських рук. Коли це зроблю, зможу й до раю піти, якщо треба». Годинникар дивувався, казав, що її порятує Аллаг, але це не допомогло. Ахмо не мав часу чекати на допомогу Аллага.
Учені люди казали Ахмо Велаґичу, що немає ніякого годинникаря і ніхто схожий на нього в Корані не згадується, і все це йому привиділося від втрати крові й від гарячки, але він не поступався, знай повторював, що й вони побачать, коли настане час.
До середини літа він уже зовсім одужав і збирався їхати шукати Фату по Боснії, коли ж у Лівно з’явилася Зейна, вдова Шефкії Атлаґича, жінка, що найдовше залишалася в гяурів. На відміну від тих, які поверталися раніше, її не прогнали, вона втекла сама. Вона вкрала коня, проїхала пів-Боснії і містом пройшла з високо піднятою головою.
«Коли щось і було, про це говоритиму з моїм покійним чоловіком. А як хтось інший щось мені скаже, я йому очі видряпаю і прокляну до сьомого коліна».
Сказала так і, на диво, добре викрутилася. Стала винятком із загального сорому, хоч на обличчі її не видно було жодних слідів катувань. Ті, в кого вона опинилася, добре дбали про неї. Зейна повідомила Ахмо, щоб не шукав Фати, бо якщо й не загине, шукаючи, все одно не зрадіє. Більше нічого не хотіла розповісти йому, окрім того, що Фата зберегла свою честь, але його в серці не зберегла. І краще було б їй не казати нічого, бо Ахмо Велаґич тої ж миті скочив на коня і, не прощаючись, помчав геть із міста. Були люди, готові піти на пошуки з ним, із деким навіть уже й домовились, але Зейниних слів було досить, щоб він вирушив сам.
Далеко полонина Романія, і часу вже багато минуло.
Воєвода подбав, щоб Фаті навіть пташиного молока не бракувало дорогою. Приставив трьох солдатів пильнувати її, а вона кидала в пилюку сир, який їй пропонували, плюнула на ягня, яке для неї
