Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Петлюра скромно потупив очі і поквапився замирити обидві половини: батька рідної справи, ідеолога українського відродження, професора Михайла Грушевського він запропонував обрати на почесного голову з'їзду.
Сімсот вояків в офіцерських френчах і солдатських гімнастерках десять хвилин гукали «слава» — і, віючи білою бородою, почесний голова почав сходити з трибуни, захитуючись від хвилювання. Підтримати дідугана кинулась його секретарка панна Софія Галечко, — єдина жінка на з'їзді, але її встиг випередити сам Петлюра.
Симон Петлюра випростав обидві руки — цей жест, він це знав ще з часу виконання у драмгуртку ролей гонористих шляхтичів, виходив у нього особливо аристократично — і підхопив Грушевського за обидві руки, щоб таким способом дати дідуганові тверду точку опертя. Але заразом він використав цей показний жест і для зворушливого ефекту: він уклякнув перед Грушевським на одне коліно і поцілував йому старечу длань.
Цілувати батька в руку — стародавній український звичай, що символізує особливу шану й покору батькові, — сколихнув ще більше розчуленість присутніх: піднесені вигуки й оплески залунали ще дужче. І невідомий, експансивний та вірний народним звичаям скромний діяч у офіцерському френчі без погонів таким чином відразу здобув загальну прихильність.
Підтримуючи Грушевського за талію, Петлюра провів його за лаштунки, виказуючи по дорозі всіма можливими способами справді синівське піклування. Грушевського він ненавидів ще відколи — коли, бувши дрібним газетним репортером, бїгав для нього по монпансьє, яке, не куривши, Грушевський вживав замість цигарок. Але ж момент був надто історичний, — під який годиться забути всі колишні шпинання. Та й нинішній пост Грушевського на чолі відроджуваної нації був тепер такий, що перед ним варто було запобігти.
Він посадовив Грушевського в прольотку, власноручно застебнув шкіряний поліг і кланявся вслід — аж поки біла борода війнула за ріг Маріїно–Благовіщенської вулиці.
Таким поводженням Петлюри Грушевський був щиро зворушений і прийшов до висновку, що досі був надто суворий, вважавши Петлюру тільки зарозумілою нікчемністю, дрібним склочником та солоденьким підлабузником. І тут же наказав Софії Галечко, що незмінно супроводжувала його на дальше виконання високої місії, — занотувати прізвище Петлюри попереду всіх інших прізвищ у списку кандидатів до запроектованого «Українського генерального військового комітету».
2
До відкриття другого, селянського, з'їзду стіл президії так само був застелений жовто–блакитними прапорами, так само підготовлено й належну церемонію, одначе невеличкий інцидент при самому початку дещо порушив ритуал.
Справа в тому, що мандати при вході перевіряли звичайні театральні білетери, і це не була та сила, яка б спроможна була чинити опір бурхливому натискові. А натовп у сквері перед театром бурхав цього ранку величезний. І були то не звичайні вуличні роззяви, а селяни приміських, ба й далеких від Києва сіл. Ще з вечора поширилась чутка, що з ранку другого дня в театрі Соловцова ділитимуть поміщицьку землю і розписуватимуть її по селянських дворах.
Капельдинери–контролери героїчно стримували шалений тиск, та коли крізь натовп раптом вдарила могутня хвиля — з тисячу чоловіка в солдатських гімнастерках, — контроль не витримав і відступив. Землячки в солдатських гімнастерках ринули в зал, де розсідалися делегати з мандатами від селянських спілок. Були ці землячки солдатами різних частин київського гарнізону — з України походженням, — і, прочувши про очікуваний розподіл землі, поквапились заявити свої права.
Захопивши місця в залі, землячки зняли крик, — щоб землю ділити негайно і тут же писати та усім разом підписувати закон, а окремо кожному солдатові водночас із мандатом на землю виписувати неодмінно й «увольнительний білет» — для поїздки в своє село, бо інакше «заграділовка» зашле на позиції в штрафні батальйони: буде тоді по три аршини землі кожному!
Гомін вибухнув ще з більшою силою, коли за столом президії з'явилась борода Грушевського: голову Центральної Ради пізнавали по бороді на п'ятдесят кілометрів довкола Києва.
— Землі! — загукали фронтовики назустріч сивій бороді. — За що страждали триста літ і три года? За що кров проливали? За що боролись? Землі!!!
Грушевський закалатав у дзвіночок, але годі було срібно–срібному дзвоникові прохопитись крізь бурю і шторм.
І Грушевському зробилось недобре.
…пахло гаром, валували пси, здіймала ревище череда, котився рев людських голосів — і білий сніг став враз кривавим у багряних відблисках пожежі: палили поміщиків. В грудневу ніч дев'ятсот п'ятого року палали маєтки довкола Києва — під Княжичами, Шпитьками, Білгородкою, Северинівкою, навіть під Броварами — в щирого приятеля Михайла Сергійовича німця–українця Фогенполя…
…Господи! Невже ж повториться лихоліття дев'ятсот п'ятого року? Невже й тепер, — коли Михайло Сергійович вже не піднаглядний царській поліції та охранці крамольний професор–україніст, а — майбутній глава майбутнього національного уряду майбутньої української держави? Проклята… земля!
Власне, Грушевський хотів подумати не — земля, а — прокляте земельне питання! Але в голові йому паморочилось — і він стерявся.
Грушевський стояв на естраді блідий, в сяєві електрики з софітів, запихаючи бороду до рота, — і зжував би її геть усю, коли б досвідчений театральний електротехнік не здогадався вимкнути світло.
Цей сценічний ефект подіяв магічно. Вмить, як відрубано, в залі запала тиша — здригався й подзвонював лише дзвіночок у професоровій руці. Тиша була ця, правда, тільки на мить, з раптового ошелешення, та дійшлий у сценічних ефектах електротехнік гукнув із своєї буди:
— Швидше — репліку!
