Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Словом, бадьорість вже повернулась у душу Петлюри. Хай їй грець, тій ІСаракуті з її байстрям та її проблематичним приданим, яке дурний дядько зажене в «Позику свободи», хай їй грець, тій чужій вулиці, — коли за це тобі накладають у потилицю!

Петлюрі не було відомо, що негідний вчинок Нарциса — наглий потилишник — був не просто звичайним безпринципним хуліганством, але, коли хочете, — виявом міжпартійної боротьби за кадри. На Шулявці на той час ще не утворилось багато культурних огнищ і, зганяючи свою тугу, щоб розважити трагічну душу, мусила вісімнадцятилітня Каракута ходити в клуб «Мать–анархія» по сусідству, в анархістичний синематограф — дивитися Макса Ліндера, Пренса й Глупишкіна, танцювати аргентинське танго, матчиш і кек–уок. І трагічний відблиск в очах дівчини з золотими косами та синіми очима наводив на думку лідера Барона, що з трагічної красуні може, чого доброго, вийти пречудесна дочка анархії — найперша на весь Київ дівчина–анархістка!

Чепуритися Петлюра вже закінчив: проділ лиснів фіксатуаром, зелень з штанів зчищено, болото з френча відколупано теж, — можна з провінціальної околиці рушати на широку арену життя!

Вийшовши з хащів чагарника побіля Нобелівських нафтових цистерн, Петлюра наперед обережно визирнув крізь щілину — пролаз у паркані. Крутити головою було боляче, але він все ж таки покрутив, щоб встановити, чи не чигає нова небезпека на людину на чужій вулиці, ще й в офіцерській одежі?

Але то була марна справа — дочекатися, щоб вулиця стала зовсім порожня. Пройшов один чоловік — з'явилося двоє, і теж зовнішності зовсім невтішної: в кепках, куфайках і чоботах.

І тоді Петлюра прийняв рішення.

Він вийняв ножичок і зрізав погони з плечей. Так само рішуче зірвав і заховав у кишеню офіцерську кокарду. Тепер, з першого погляду, міг він зійти за дезертира, а цей стан — дезертира з фронту — по трьох роках війни був аж ніяк не компрометуючий на приміських околицях.

Після того Петлюра сміливо пірнув у пролаз і вийшов на вулицю.

З кожним кроком, що наближав Петлюру до рогу Брест–Литовського шосе, хода його робилась твердішою, постава — поважнішою. На шосе він вийшов і зовсім сповнений самоповаги, — і вже ніхто б не сказав, що десять хвилин тому йому наклепали потилишників. Звихнута шия якнайбільше сприяла гонористому виглядові: голову боляче було повертати, і вона сама собою трималась якось особливо гордовито — наче в справжнього аристократа в кіно.

В голові в Петлюри вже народилось вельми дотепне пояснення, чому на військовий з'їзд він з'явиться без погонів.

Адже була революція, а він — демократ, навіть соціал–демократ, і те, що прийде він на з'їзд із зрізаними офіцерськими погонами, виглядатиме, як вияв особливої революційності.

Алеа якта ест! Жереб кинуто!

З'їздів було два.

В Троїцькому Народному домі — з'їзд делегатів від українців–військових, що найменував себе «Всеукраїнським військовим з'їздом». У приміщенні театру Соловцова — з'їзд представників Селянської спілки, який привласнив собі назву «Всеукраїнського селянського з'їзду».

Урочисте відкриття з'їздів призначено, проте, на різні години: «Військового» — на дев'яту, «Селянського» — на одинадцяту, бо обидва з'їзди мав відкрити голова Центральної Ради, і на обох же він мав бути обраний почесним головою.

Коли борода професора Грушевського майнула на кону Троїцького дому, сімсот делегатів звелись і гукнули, як і було домовлено наперед, з огляду на історичну традицію:

— Наші голови вам, пане отамане!

Грушевський вийняв носовичок і витер зволожені очі. Момент, справді, був історичний: гукали представники чотирьох мільйонів українців–вояків, мобілізованих до російської армії по всіх фронтах війни від Ерзрума в Туреччині аж до Печенги на кордоні Норвегії.

Грушевський простяг руку вперед і кинув слова, наготовлені для початку промови:

— Ще не вмерла Україна, і слава, і воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…

Декламатор з Грушевського був ніякий, бо шепелявий, але були це слова, що зачинали державний гімн, — і сімсот перших лицарів відроджуваної української державності на повен голос гримнули, як один, у відповідь:

Доки гімн був доспіваний до кінця, чотирьох надто вразливих вояків, що билися в істериці, винесли з зали до фойє.

Грушевський оголосив порядок денний з'їзду: ставлення до центральної влади — Тимчасового уряду та Петроградської Ради; визначення тимчасової національної української влади; відношення до війни; армія.

Після того слово дістав делегат від українців–військових Західного фронту, бо на Західному фронті українців–солдатів лічилося найбільше: в армії Росшської колоніальної імперії чинний був принцип, щоб солдати воювали не на своїй національній території. Делегатом Західного фронту був Симон Петлюра.

Поява