Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
2
Поки в залі стояв гармидер, Іванов похмуро спостерігав за П'ятаковим.
Майже три місяці П'ятаков у Києві, прибувши з Петрограда після повернення з еміграції, і на десятках партійних зборів, засідань, нарад — достеменно жодного разу — не склалося в нього, Іванова, спільного погляду з П'ятаковим будь на що…
Згадати хоча б дискусію про ленінські «Квітневі тези».
Ленін кинув заклик до братання на фронті — як дійового способу боротьби проти війни: трудящі всіх воюючих країн, зодягнуті в солдатські шинелі, мають спільно розпочати боротьбу проти своїх імперіалістичних урядів.
А П'ятаков репетує, що братання — утопія, ще й — анархія!
Ленін говорить про керівну роль пролетаріату в революції.
А П'ятаков доводить, що селяни не підуть за пролетарями.
Ленін висуває ідею влади Рад.
А П'ятаков: диктатура пролетаріату зараз неможлива.
Ленін закликає не довіряти Тимчасовому урядові, що продовжує політику імперіалістичної війни, зволікає з конфіскацією поміщицьких земель та утискує робітничі організації, бо — складається з міністрів–капіталістів та угодовців з дрібнобуржуазних партій, які пішли на спілкування з буржуазією.
А П'ятаков: трудящі ще неспроможні ствердити свою владу, тому треба підтримувати Тимчасовий уряд — тільки вносити корективи в його діяльність. Бо повалення уряду було б насильним захопленням влади, а це ж, мовляв, суперечить мирному розвиткові революції, який і обстоює нині партія.
Нарешті, Ленін оголошує марксистський принцип самовизначення націй, доводячи, що тільки через право вільного відокремлення нації колишньої Російської імперії прийдуть до вільного ж, не з примусу, отже, й найміцнішого, інтернаціонального єднання в боротьбі за соціалізм.
А П'ятаков торочить про якесь химерне «злиття» націй — задля торжества ідеї інтернаціоналізму, доводить, що визвольний національний рух вже начебто відіграв свою революційну роль — ще за часів буржуазних революцій проти феодалізму, а нині, в умовах імперіалізму, може відігравати лише роль контрреволюційну, бо діє на догоду національній буржуазії.
Таж кожному — навіть і не теоретикові марксизму — очевидно, що в умовах колишньої Російської імперії, де багато націй були придушені царським імперіалістичним режимом, позиція П'ятакова стає фактично продовженням царського великодержавництва, закріплюючи зверхність великоросів над усіма іншими націями. Отже, — провокує національні незлагоди, нацьковує всі нації проти великоросійської, штовхає маси, які прагнуть національного визволення, справді під прапори національної буржуазії, зриває пролетарську інтернаціональну солідарність!
І от своїм авторитетом лідера партії і керівника організації П'ятаков добився–таки того, що так і «повисли були в повітрі» в Києві ленінські тези аж до Квітневої конференції. Коли київські більшовики почали їх жваво обговорювати і стала виразною прихильність до ленінської позиції, П'ятаков, рятуючи свій престиж, хитро перекинув увагу на ганебну історію з Петровим–Савельєвим.
Металіст Петров–Савельев — загартований більшовик, що після останнього, восени шістнадцятого року, розгрому київської більшовицької організації провів рештки її через тяжке підпілля і став першим організатором у Києві легальної від дня революції партії, — гаряче обстоював тези Леніна. Савельева — правда, разом з П'ятаковим, що змінив його на посту голови організації, — збори й обрали делегатом на Всеросійську квітневу конференцію більшовиків у Петрограді. Тоді П'ятаков — на тій, мовляв, підставі, що Савельев, сказати б, порушив партійний закон демократичного централізму, виступивши проти ухваленої вже комітетом платформи, — поставив питання про позбавлення його делегатського мандата. З тих, формальних, причин мандат у Савельева був одібраний, і замість нього обрано на конференцію Євгенію Бош.
Всеросійська конференція схвалила якраз ленінські тези — як програму дальшої діяльності партії, а П'ятакову добре «наклепала» за угодовство. І Ленін у своєму виступі про національне питання перед цілою партією зняв П'ятакова на глум.
Та от не втихомирився П'ятаков і, повернувшись з конференції до Києва, знову виступає проти Центрального комітету.
Отаке маємо і сьогодні. Адже не сам Іванов з київськими металістами, авіаторами та кравцями висунув ідею озброєння пролетаріату. Висуває її, як доконечну потребу для оборони інтересів революції, Центральний комітет. І Ленін виступив у «Правде» з спеціальною статтею…
Запал і лють сповнювали зараз Іванова, і з кожною хвилиною, з кожною реплікою із зали його запал і лють зростали. Та Іванов стримував себе. І, коли знову настала сяка–така змога заговорити, він так само спокійно відказав П'ятакову:
— Не тільки західноєвропейському пролетаріатові вершити всесвітню соціальну революцію, і не від нього тільки залежить доля революції в Росії. Ми, комуністи…
— Більшовики! — крикнув П'ятаков. — Ми — більшовики!
— Ми, більшовики, комуністи… — почав вдруге Іванов. Але П'ятаков знову роздратовано урвав:
