Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— Там побачимо! — буркнув Харитон і крутнув на місці товаришами, взявши їх за плечі.
Данило озирнувся на дівчину, але Харитон дражливо процідив крізь зуби:
— Ну, ти! Жених, чи пак — супруг! На чужих дівчат не дуже оглядайся: жінці скажу!
Флегонт теж озирнувся. Потім ще раз. Серце йому калатало. Постать Жанни д'Арк, Марусі Богуславки, Софії Перовської, тобто фармацевта–консерваторки, вже зникла за зеленою гущавиною, а він все поглядав та поглядав через плече.
Вони пішли понад кручею, через Аносівський парк, щоб не потрапляти людям на очі в своїй пошматованій одежі.
6
А місто залишилось позаду, як було.
І Хрещатиком знову проходили самодіяльні маніфестації.
Пройшла демонстрація, яка складалася виключно з жінок. На більшості заводів відбувались нині страйки, і меншовицький провід Ради робітничих депутатів вирішив страйкарів на самодіяльну маніфестацію не виводити. Страйки відбувались, правда, під економічними гаслами — збільшення зарплати на дорожнечу, восьмигодинний день, соціальне страхування, але ж треба було начуватись: ті капосні більшовики норовили використати будь–який масовий акт і підкинути до мирних економічних гасел щось на кшталт «геть війну» чи «влада — Радам»… Тому жінки робітників вийшли демонструвати самостійно. Вони несли плакат: «Вимагаємо збільшення хлібного пайка!» Другий плакат несла група солдаток: «Третій місяць ми не одержуємо допомоги за наших чоловіків, що проливають свою кров на фронті».
На чолі демонстрації — з двома малюками на руках, а четверо ще трималися за її спідницю, широким солдатським кроком марширувала жінка, висока, могутньої комплекції — Марта Колиберда. З–під чорних, як два вужаки, брів вона грізно поглядала на празниковий, веселий натовп.
Жіноча демонстрація пройшла по Олександрівській до царського палацу, де тепер розташувалась Рада робітничих депутатів і всі інші громадські організації міста.
Слідом за жіночою демонстрацією, трохи оддалік, посувався загін міліціонерів: не виключено було, що жінки страйкарів та солдатки почнуть вибивати вікна бемського скла в приміщенні Ради чи «Викорого».
Потім з Фундуклеївської вийшла демонстрація зовсім незвичайна. І Хрещатик завмер. Люди на тротуарах прикипали, де були, торговці кинули закликати покупців, автомобілі підрулили до стоянок, візники притримали коней, трамваї теж спинились.
Від одного тротуару до другого і хвостом майже на цілий квартал посувалась лава людей.
Але що то були за люди!
Попереду, на невеличких — квадратний аршин завбільшки — платформочках на коліщатках, підганяючи себе короткими милицями, — котили люди без ніг. Було їх з добру сотню. За ними крокувало ще з двісті — високо закинувши голови назад, неначе невідривно вдивляючись у ясне небо чудового літнього дня. Але руки — в кого вони були — вони витягли наперед і поклали на плечі іншим, попереду. Це були один в один — сліпці. За невидющими — хто на костурах, хто з ковінькою при одній нозі — шкандибали й підстрибували різні каліки, ще кілька сот. Інші ступали й обома ногами, але мали тільки одну руку, або не мали й одної. Усі поспіль були в солдатських гімнастерках і з солдатськими кашкетами на головах, на грудях у більшості теліпались медалі й Георгіївські хрести.
Це були інваліди війни з військових госпіталів. На чолі демонстрації двоє безногих, але дворуких везли плакат, втуливши держална між колін:
«Ми воювали за віру, царя і вітчизну».
А за ними двоє двоногих і дворуких, але скручених тіпанкою «пляски святого Вітта» після контузії хребта, несли другий, більший транспарант. Держална тремтіли й здригалися в їхніх ні на хвилину не спокійних руках — від того полотнище неспинно трусилось над лавою демонстрантів. На транспаранті було:
«Коли Тимчасовий уряд за війну, то геть Тимчасовий уряд!»
«Коли Установчі збори будуть за війну, то не треба Установчих зборів!»
