Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Іванов ще раз перебіг поглядом по рядах, шукаючи, чи не наспів все ж таки Смирнов?
У постійних суперечках з П'ятаковим Смирнов брав гору не тільки своєю теоретичною «підковкою», але й своєю непримиренністю саме до П'ятакова. Такий же корінний киянин, як і П'ятаков, Смирнов не міг примиритись, що той для партійних дискусій прибрав псевдонім «Київський», беручи тим собі неначе право говорити від усіх київських більшовиків. Тому і «платформу» свою тепер найменував П'ятаков «київською». А була вона зовсім не виявом думки київських більшовиків, а тільки — новим виявленням давньої внутріпартійної опозиції «карикатурного», як казав тоді у полеміці Ленін, марксиста «Київського». Ленінськими словами — «карикатурою на марксизм» — неодмінно і взивав Смирнов П'ятакова у своїх виступах проти нього на партійних зібраннях.
Та, на лихо, Смирнова в залі не було. Десь затримався і на партійні збори не прийшов. Що трапилося? Такого ще не бувало, щоб Смирнов та не прийшов, коли збиралися всі більшовики!
Іванов сумно похилив голову й сказав:
— Що ж… я закінчив.
Він ступив крок з класної кафедри, за солдатською звичкою оправив гімнастерку, обсмикнув її фалди під пояс ззаду, підтягся весь по–солдатському і зійшов з трибуни.
— Слово має… — почав оголошувати П'ятаков, та місце на трибуні захопив уже нетерплячий Боженко.
— Товариші! — залементував Боженко, розмахуючи кулаком. — Цілковито підтримую пропозицію попереднього оратора, мого товариша Андрюши Іванова. І ось вам приклад на захист пропозиції: доручили мені утворити в залізничному депо групу робітничої самооборони, я її й утворив, хоча, знову ж таки, ніхто не хотів давати зброї, і довелося добувати її самим, і от яким, розкажу я вам, способом…
— Боженко! — урвав його лагідно П'ятаков. — Нам здається, що ні до чого затягувати непотрібну дискусію. Ти говори про…
— Дозвольте! — скипів Боженко. — Ти мені рота не затикай! Я перед партією стою: про що хочу, про те й слово скажу!
П'ятаков звів руку:
— Питання ясне і…
Та тут його урвала з місця Бош:
— Ні, товаришу Юрій, ти постривай! Питання, як ми бачимо, ще зовсім не ясне. Я теж настоюю, щоб обговорення продовжити.
— Як не ясне? — скипів і П'ятаков. — Але ж нам ясно, що озброєння зараз недоречне?
— Ні, неясно, — відповіла Бош, — раз це неясно значній частині товаришів… Щодо мене, — закінчила Бош, — то тепер і мені здається, що справа утворення народної міліції, як каже товариш Ленін, якраз на часі…
Це була друга бомба, — і в залі знову загуло: Бош була цілковитим однодумцем П'ятакова ще з часів еміграції, і проти тез Леніна виступала з не меншим запалом, ніж сам П'ятаков. Отже, і справді вона змінила свою позицію після Квітневої конференції, коли заявила, що Ленін її переконав, і вона зрікається своїх заперечень?
— Браво, Богданівна! — загукали в залі. — Слово Бош! Вимагаємо слова для Бош! Просимо Бош на трибуну!
Боженко, що стояв на трибуні і розмахував руками, вимагаючи тиші, щоб говорити далі, — скочив з трибуни, підбіг до столу президії, вхопив Бош за руку і потяг її силоміць на трибуну.
Іванов полегшено зітхнув, потім знову почав оглядатись по залі — чи не з'явився все ж таки на підмогу Смирнов?
Ні, Смирнова таки не було.
3
І Смирнов, справді, не міг бути зараз на зборах — хоч і як хотів того, хоч і як поривався.
От уже скільки часу він не міг вийти з приміщення, в яке потрапив ще вранці. Він сидів на підлозі посеред кімнати — на якомусь брухті, обсипаний скаллям трощеного скла. І тільки пробував звестися вище метра від підлоги, зразу ж у котресь із вікон влітала здоровенна каменюка — і щастя, коли не поціляла простісінько в нього. Смирнов був у погромленій кімнаті сам і сидів у жорстокій облозі…
Іван Федорович Смирнов, або — за старою підпільною кличкою часу нелегальщини — «Ваня–маленький», був із «старих більшовиків», дарма що віком тільки під тридцять. Київський кравець фахом, він у перші ж дні війни потрапив на каторгу і,
