Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

П'ятаков скористався з хвилинної тиші:

— Ти вже закінчив, товаришу Іванов?

— Тепер моє слово! — знову підхопився і побіг до трибуни Боженко. — Я вже давно записався! Моя черга!

— Я ще не закінчив, — сказав Іванов. — Сядь, будь ласка, Василю Назаровичу!

Обурено пересмикуючи плечима, Боженко пішов на місце.

— В такому разі поспішай, товаришу Іванов. Промовців записалося багато, а час — пізній. Справа не в тому, чи є набої, а в тому — чи треба озброювати народ?

— Треба! — гаркнув Боженко.

— Треба! — розітнулися вигуки з усіх боків.

— Треба–треба–треба! — проскандували студенти.

Але П'ятаков таки докінчив свою думку:

— Революція розвивається мирним шляхом. Ми закликаємо кінчати війну, а самі візьмемо меч у руки? Це небезпечний експеримент, він настрахає обивателя і відкине від нас симпатії демократичних груп!

— Обивателя не завадить і настрахати! — гукнув Примаков. — А відкинуться меншовики та кадети — і слава богу! Тоді й ви покинете торочити про єдиний фронт з ними!

— Передчасно! — зойкнув П'ятаков.

Він застебнув піджак на всі ґудзики, дарма що в залі стояла нестерпна задуха, і поправив пенсне на носі.

— В нашій країні ще не завершилась революція буржуазна. До соціалістичної революції наша країна ще не готова. Пролетаріату у нас мало, і той — кволий: він подроблений на кілька партій. Наше завдання зараз: консолідація і міжнародна солідарність пролетарці усіх країн. А без використання сил буржуазії ми сьогодні ще не зуміємо опанувати керівництво промисловістю. Особливо зараз — в час війни і воєнної розрухи…

Він говорив би й далі, та на кожне його речення гомін у залі дужчав і, кінець кінцем, знову перейшов у гамір.

Леонід П'ятаков гукав: опортунізм! Солдат Королевич: меншовицькі теорії! Боженко перегукав усіх: мало тобі Ленін наклепав на Квітневій конференції? Студенти свистіли — наче гімназисти при обструкції класному наставникові.

Тепер вже й Бош неспроможна була дати лад, дарма що знову звелась і щось гнівно гукала в розбурхану аудиторію.

П'ятаков був головою організації — визначний діяч партії, давнього гарту. Бош — теж мала загальну повагу за всім відому революційну діяльність. їх авторитет в організації був незаперечний. Та й путі російської революції тільки–тільки почались — ще не знати було кроку, який пролетарський рух зробить завтра чи післязавтра. Але молодечий запал юних більшовиків, які щойно прийшли на зміну старшим поколінням революціонерів, загиблих на шибеницях і по царських в'язницях, їх гаряче поривання теж, коли треба, віддати життя за справу революції, за її чарівне, вимріяне завершення, — були таки дужчі за цінування бойових заслуг старших товаришів. І молодь протестувала. Вона була нетерпелива і — нетерпима: хто виступав проти бою, той був, отже, і проти самої революції!

Галас на лавах, де розташувалась молодь, не вщухав.

На задніх лавах було тихо. Там сиділи поважні віком. То були не старі партійці — в партію вони вступили переважно тільки в дні революції, коли партія вже стала легальною: підпільного гарту вони здебільшого не мали. Але були вони старими пролетарями і за плечима мали чималий життєвий досвід, — він зробив їх запеклими в жаданні торжества пролетарської справи, але навчив їх розсудливості: вони міряли сім разів, а тоді вже відрізували раз і назовсім. На плечах у них були смуги від козацьких нагаїв за участь у страйках та демонстраціях, але про вчення Маркса вони чули лише з чужих слів — на мітингах, після революції, або й до революції — по недільних гуртках. Але ж підпільні гуртки не ділились на меншовицькі та більшовицькі, а на мітингах після революції завжди сперечались речники різних партій або й дискусіонери від різних течій в одній партії. Хто ж — правий? Про світову революцію вони ще не подумали, — хто його зна, як там ще прийде до неї! Але революцію тут, у себе, треба зробити доконче! Мабуть, молодики — хоча й шумливі, хай їм всячина, — а мають–таки рацію: революцію треба робити рішуче… Тільки ж хіба не слушно каже й П'ятаков про керівництво промисловістю? Ну, скинути, скажімо, цього ката, начальника «Арсеналу», генерала, а тоді що? Хто стане на його місце, коли не з буржуазії, а з пролетарів? Тесляр Боженко або й токар Іванов? Добрі хлоп'ята, душевні люди. Тільки ж самої душі ще замало, щоб завод цокав, як той годинник марки «Мозер»! Не таке, виходить, просте діло революція, коли от, маєте, стільки суперечливих думок навіть в одній партії! В народі не дурно кажуть: як у дворі співає багато півнів, то й світання, диви, проспиш!

Розсудливі «старики» — пролетарі–виробничники з чвертьстолітнім стажем біля верстатів, але члени партії молодші навіть від дев'ятнадцятилітнього «комітетчика» Сашки Горовиця, і галасливу молодь не підтримували, але й проти П'ятакова не мали що сказати.

П'ятаков ще крикнув:

— Соціалістична революція в одній країні неможлива!