Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

На звороті транспаранта теж був напис:

«Не давайте грошей на війну!»

Збори київських більшовиків були як завжди бурхливі.

Сперечались Андрій Іванов з Юрієм П'ятаковим.

За Івановим стояли більшовики із Спілки металістів, Третього авіапарку та Спілки кравців — найчисленніші організації в місті. П'ятакова підтримував міський комітет.

— Так не буде! — категорично, як завжди, заявляв П'ятаков.

— Так повинно бути! — стояв на своєму Іванов. — Цим ми забезпечимо перехід від революції буржуазно–демократичної до другого етапу — революції соціалістичної!

Вони стояли зараз один перед одним: Іванов — на трибуні, бо дістав слово і промовляв. П'ятаков — за столом президії, бо, як і постійно, головував на зборах. Іванов стояв, ухопившись обома руками за борт кафедри і нахилившись вперед, — неначе готовий до стрибка. П'ятаков теж сперся обома руками на край столу і теж нахилився вперед — неначе готувався випередити супротивника і зробити стрибок першим.

Приміщення аудиторії Вищих жіночих медичних курсів, перетворене тепер на «клуб» печерських більшовиків, було тісне: сиділи на одному стільцеві по двоє, приткнулися по підвіконнях. Зал гув і гримів — одні підтримували промовця, інші поділяли позицію головуючого. Найбільше метушився і галасував Василь Назарович Боженко: він уже кілька разів підбігав до столу президії, вимагаючи слова й собі.

П'ятаков — коли гамір ставав нестерпним — хапав дзвіночок і калатав. На Василя Боженка він сердито махав рукою.

Мова йшла про озброєння київських пролетарів.

Іванов обстоював ленінську тезу, схвалену Центральним комітетом, про озброєння робітників та селян і створення всенародної міліції, бо тільки озброєння мас може гарантувати знищення старорежимного апарату насильства і забезпечити перехід влади в руки трудящих.

П'ятаков знімав цю ідею на глум і кидав Іванову в'їдливі репліки. Зброї, мовляв, не вистачає і для армії на фронті — де ж її взяти для мільйонів робітників та селян? І чи не призведе зброя в руках до того, що есдеки підуть війною на есерів, есери на бундівців, а анархісти розпочнуть бій проти всіх і вся? А наші «мужички» і взагалі не вміють поводитись з гвинтівкою чи кулеметом…

З зали почулись обурені вигуки.

— Десять мільйонів селян гниють в окопах, вони ще вас навчать, як поводитись із зброєю! — гукав особливо заповзято молодик у солдатській одежі, тільки без погонів. — І це — хамство взивати їх по–панському «мужичками»!

Це був брат Юрія П'ятакова — Леонід. Він щойно прибув з фронту, демобілізований через хворобу. В армію Леоніда мобілізували після закінчення політехнікуму рядовим, як політично неблагонадійного. В партійних дискусіях Леонід завжди займав позицію, діаметрально протилежну братовій. Втім, і вдачі брати були різної: Юрій — поміркований та обережний, Леонід — нестримний та запальний.

Боженко перекричав усіх. Кошлаючи бороду і розмахуючи кулаками, він вже вдесяте поривався до трибуни:

— Прошу слова! Дайте мені слово! Я скажу!

Але головуючий відмахувався: промовець ще не закінчив.

Іванов, проте, заговорив зовсім спокійно, коли, нарешті, стала змога прохопитись крізь загальні вигуки.

— Народові, — сказав він, — зовсім не потрібно стільки зброї, щоб кожний постійно мав її при собі, але поводитись з нею повинні навчитись усі. Зброю треба розподіляти по заводах, а в селах — по Радах: невеличкими комплектами. Одного дня на тиждень для військового навчання досить, щоб за два–три місяці зробити боєздатними всіх пролетарів та найбідніших селян.

— Вірно! — зразу відгукнувся Боженко. — Я це й хотів сказати. Відмовляюсь від слова!

— Маю пропозицію! — підхопилась Лія Штерн. — Ви кажете, що у штабі не вистачає зброї, а от усі середньошкільники старших класів порядком допризовної підготовки проходять військовий строй! Забрати у них зброю і передати Іванову з Горбачовим у розпорядження фабзавкомів. А далі…

Лію Штерн урвало скептичне зауваження з задніх лав:

— У допризовників — японські карабінки, а до них нема набоїв: муштруються,