Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Він став навкарачки і поповзом, щоб його не помітили крізь вивалені вікна, обережно поплазував до заднього ходу — на голосіївську сторону: там можна прохопитися ярком на вулицю, що має таку чудову, романтичну й доброзичливу назву — «Добра путь»…

Партійні збори тим часом закінчувались.

Головуючий П'ятаков вже накидав проект резолюції. Виступ Бош, звичайно, дещо утруднив становище: до її заклику розпочати озброєння приєдналось чимало поважних товаришів. Одначе більшість членів комітету дружно підтримали П'ятакова і голосували одностайно: не на часі, може спровокувати погром слабких ще більшовицьких організацій монархічними контрреволюційними колами.

Металісти, авіатори, кравці, молодь голосували проти, але ж їх була все ж таки меншість. Тепер, на чолі з Івановим та Боженком, вони добивались бодай поправки: великим заводам, які вже мали групи самооборони, поширювати їх; озброєння в великому масштабі нехай і не здійснювати зараз практично, але в принципі проти нього не заперечувати. Боженко навіть формулював цю корективу так: принципово нехай і не схвалювати, але практично… здійснювати. Від себе він тут же домовився з Королевичем, що авіатори виділять десятків зо два інструкторів.

Іванов не витримав і зірвався з місця:

— Товариші! — гукнув він. — Чи ви забули, що в Києві понад двадцять тисяч озброєного війська, а контрреволюційний «Союз офіцерів Південно–Західного фронту» куди сильніший проти Ради військових депутатів, у якій до того ж провід тримає есер — офіцер Григор'єв?!

— Товаришу Іванов! — зразу спинив його П'ятаков, підкреслено лагідно, лише з отецькою докірливістю в голосі. — Резолюцію ж схвалено. Тепер вносимо тільки поправки…

Але Іванов гукнув ще:

— Центральна Рада має в Києві свій полк Богдана Хмельницького на три тисячі багнетів, дві українізованих школи прапорщиків — дві тисячі юнкерів і військовий клуб імені гетьмана Полуботка з кадрових офіцерів! А за Радою робітничих депутатів немає ніякісінької збройної сили!

— Іванов! — гримнув П'ятаков вже не лагідним, а грізним тоном. — Тобі добре відомо, що ми ще коли записали в резолюцію, що осуджуємо дії українських сепаратистів.

— Плювати вони хотіли на твоє осудження! — вихопився й Боженко. — Знаєш, що вони зроблять з твоєю резолюцією?

— Резолюціями революцію не зробиш! — закричав Леонід П'ятаков.

— А ця резолюція потурає контрреволюції! — підхопив і Примаков.

Лія Штерн теж схопилася з місця:

— Тільки вчора ми балакали з товаришем Юрієм Коцюбинським, членом петроградської організації: в Петрограді, на Виборзькій, організується Червона гвардія! Коцюбинський дуже рекомендував перейняти і нам досвід петроградців…

П'ятаков гримнув кулаком по столі, аж його дзвіночок підплигнув і сам задзвонив:

— Штерн! Примаков! П'ятаков! Закликаю вас до порядку! А ти, Боженко, покинь свою похабщину! Ви всі — ще молоді члени партії і вам насамперед треба повчитися партійної дисципліни. А думка якогось там Коцюбинського для нас не має значення: він не член нашої організації.

— Слухай! — схилився Боженко до Іванова. — Таж він держиморда!

— Отже, резолюцію схвалено з усіма поправками! — оголосив П'ятаков. — Оголошую збори закритими.

Збори почали розходитись.

Шумливою лавою більшовики повалили геть із задушливого приміщення — кілька годин сидіння й дебатів зморили їх.

Виходили групами і поодинці — хто мовчки, хто сперечаючись і докінчуючи невисловлену думку. Відмовчувались більше «старички» віком, але «молодики» партійним стажем. Однодушність з Комітетом вони вважали виявом партійної дисципліни. Але стурбовані були й вони. П'ятаков був для них, звичайно, незаперечний авторитет і чималих партійних заслуг людина, але ж, ідучи в партію, вони мислили собі, що партія — це об'єднання однодумців і зовсім рівних поміж собою товаришів, старих чи молодих. А виходило щось не так: і думки різні, і керівник — наче адміністратор якийсь, на зразок директора на заводі…

Молодь — і віком, і партійним стажем молода — гаряче обурювалась і своїх єретичних думок не ховала: П'ятаков — чорт забирай! — це ж просто узурпація влади в партійній організації…

Пустинною в надвечірньому сутінку Собачою тропою котилась хвиля людського гомону: голоси притишували, коли назустріч траплявся якийсь рідкий перехожий. Сонце сіло вже за Черепанову гору, але вершки тополь на Госпітальній вгорі ще золотились в останніх жарких променях.

З бараків у яру під Черепанівкою, як і завжди в цей надвечірній час, линула пісня австрійських військовополонених, що тільки повернулись з примусових робіт на нічліг, — вічна пісня безутішної туги, щовечора і щоночі одна: