Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Га? — запитав Петлюра, випростовуючись.

Перед ним стояв здоровенний ґевал — в чорному капелюху, чорній пелерині–крилатці і з чорними вусами. Серце в Петлюри йокнуло: будучи своєю недолугою конституцією зовсім обмежений у фізичних можливостях, він не полюбляв мати справу з людьми видатної фізичної сили.

Втім, деякі дрібнички зразу й заспокоїли Петлюру, стишивши калатання серця. З–під чорного плаща в невідомого велетня визирала сорочка, вишита у червоний та чорний хрестик. Перед Петлюрою був, безсумнівно, українець; отже, йому, як представникові українського народу, взаєморозуміння з невідомим було гарантоване.

Петлюра привітно осміхнувся і розтулив рота для привітання в найпишнішому національному колориті, щось на кшталт — «пугу–пугу, козаче з лугу!», або — «здоровенькі були, з неділею, пане добродію!». Та ґевал заговорив сам. І мова його не віщувала нічого доброго:

— Ти, паскуднику, звідки взявся? На нашу вулицю та до наших дівчат?

Більше нічого не було сказано. Але за цим сепаратистським запитанням стався такий, запаморочливої сили, удар від важкої руки велетня у Петлюрину потилицю, що кашкет злетів з голови і колесом покотився вперед, а сам Петлюра полинув слідом за ним і зарив носом у рівчак між тротуаром і бруківкою. Дзвони усіх київських церков від Софії до лаври задзвонили в Петлюриній голові, він мерщій підхопився, ухопив на ходу кашкета і чкурнув що було духу геть попід парканом.

— Ізидіте, оглашенні, із храму Божого! А–тю–тю–тю–тю–ууу! — гукав позаду могутній бас, ще й притоптувано важкими чоботами.

Аж у кінці вулички Петлюра нишком зиркнув через плече. Страшний ґевал, недбало помахуючи снопиком малярських щіточок у руці, неквапом віддалявся геть у напрямі до залізничної колії.

Небезпека, отже, минула, можна було повернути назад.

Обережно Петлюра покрутив головою. Голова була на в'язах, але повертати її було боляче. І цей дошкульний біль раптом напоумив, що проклятий спокусник–аристократ не признає свого батьківства, що лікар–гінеколог злупить щонайменше півтисячі, а дурний дядько неодмінно переведе грошики на ідіотську «Позику свободи»… І хоча партія, членом якої знову себе признав Симон Петлюра, в основу своєї програми теж закладала саме цю тезу, не ходи на нашу вулицю, бо битиму, — Петлюрі раптом спротивіло все на світі і згадалося, що в Москві чекає жінка з дитиною. Він з серцем пошпурив геть зім'яті конвалії, які ще досі тримав у кулаці, і відвернувся від знадливого будиночка з мезоніном.

Не рухаючи головою, неначе несучи на ній тонку амфору з дорогоцінною трояндовою олією, Петлюра тихенько посунув попід парканом до спасенної людної вулиці за рогом, позираючи сюди і туди — чи ж не було свідків його чорної ганьби?

Ні, свідків, либонь, не було: вуличка лишалась пустинною.

Петлюра з полегшенням зітхнув: якщо твоєї ганьби не бачив ніхто, можна вважати, що її не було зовсім, — так сказав Заратустра. Розчарувавшися після дев'ятсот п'ятого року в революції та в домінуючій ролі мас, Петлюра вважав себе тепер прихильником та послідовником ідей волюнтаризму й ірраціоналізму: сповідав суб'єктивний ідеалізм та визнавав примат індивідуума. Книга німецького філософа Ніцше «Так говорить Заратустра» була тепер його підручною книгою, і звідтам він черпав сентенції для власного вжитку.

Та вийти на широке й залюднене Брест–Литовське шосе в замащеному багнюкою френчі було неможливо. У високому паркані, що за ним на муріжку під яворами стояли в ряд пузаті нафтові цистерни товариства «Нобель», Петлюра помітив виламану дошку. Він похапцем пропхався в тісний пролаз і юркнув у хащі чагарника.

Тут він взявся, як міг, чепуритись, добувши з кишені френча невеличке люстерко, гребінець та тюбик фіксатуару. Серце Петлюрине кипіло образою, гнівом, люттю:

— Ну, нехай начувається, босяцюра! Гад! Хам! Мурло! Мужва!

Недурно все своє свідоме життя — відтоді, як по закінченні духовної семінарії не дістав на присуд сільської громади очікуваної прибуткової попівської парафії в селі Жулянах і змушений був поневірятись шпаком із своєю духовною освітою, — Петлюра зненавидів будь–яку нижчу верству населення. Звичайно, привселюдно Петлюра в цьому не признавався: не модно було це в ті часи, та й не личило членові партії соціал–демократів, якщо він ним був, а може, і справді був замолоду — в пору юнацького романтичного фрондерства.

А втім, якщо прямувати до істини та її джерел, треба визнати, що Петлюра зовсім не був прихильником буржуазії. Навпаки, поміщиків та капіталістів Петлюра, відколи себе пам'ятав і відколи можна прослідкувати його біографію, — ненавидів щиро і люто.

Син полтавського візника і водночас паламаря в церкві на передмісті Кобищанах, Петлюра змалечку зазнав злиднів, і першим об'єктом його заздрощів був сусіда через тин, хуторянин на прізвище теж Петлюра. Але сусідній Петлюра, на ім'я Ілько, противно Симоновому батькові Василеві, був хуторянин заможний: мав десять десятин поля за хуторами під Павленками, в кошарі — зо два десятки овець, в хліві — десяток свиней, в корівнику — десятеро корів і восьмеро коней у стайні. Малий Симон, — коли ще був Сьомкою і лазив без штанів, у самій льолі, — теж волів би їсти пиріг з маком, як їли Ількові дітлахи, а не кусень житняка, який тицяла йому до рук, присипавши сіллю, мати і в снідання, і в обід. А що перспектив на те не було, то й зненавидів тяжко Петлюру Ілька та й усіх заможних хуторян.

Та підрісши, ще в церковно–приходській школі, побачив Сьома світ ширшими очима і зрозумів, що на світі є люди куди багатші проти Петлюри Ілька, наприклад, поміщик Кочубей, власник маєтків навколо Полтави та угідь над Ворсклою, про рід якого навіть російський поет Пушкін у