Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Був у Мустафи Велаґича син Ахмо. Завширшки із двох лівнянських купців, а заввишки двічі по стільки. Синьоокий, а волосся — як та лев’яча грива. Добродушний уже тому, що ніхто б і не наважився ні зачіпати його, ні слово поперек сказати. Він не гордував роботою при купецьких крамницях, не вважав її принизливою. Коли прибували караванники, люд збирався тільки заради того, щоб побачити, як Ахмо Велаґич сам розвантажує караван зі ста коней. Зазвичай це роблять двадцятеро людей, і всі двадцятеро стомлюються. А йому нічого, згрібає нараз усі мішки з коня, аж тварина чудується з його сили, аж підскакує від полегшення, а люди ахають. Така була сила Ахмо Велаґича, що аж будила в людях пошану, таку саму, як і великий розум. Хоч, руку на серце поклавши, не було в ті роки у Лівно людини, що могла б своїм розумом із Ахминою силою мірятися.
Однієї весни прибули до міста циркачі з Ізміра, п’ятнадцятеро. Котрісь ходять по линві, один підкидає сім кабачків одночасно, і жоден з його рук на землю не впаде, а був серед них і Шехаб, велетень-мавр з Місиру, найсильніший чоловік у світі. Його сковують ланцюгами, тими, що й биків до кастрації, а він ланцюги розриває. Набивають кайдани на ноги, а він самими вказівними пальцями розгинає потрійно куті ланки. Вириває з корінням молоді тополі, розбиває кам’яні плити, всілякі дива чинить. Ну й, звісно, що ще могло спасти нашим людям на думку — тільки намовити Шехаба, щоб вийшов на герць із Ахмо Велаґичем. Мавр погодився, та всі якось забули, що й Ахмо потрібно вмовити.
Три дні й три ночі їм, лівнянським торговцям та багатіям, знадобилося, щоб умовити Ахмо на двобій з Шехабом. Наобіцяли йому золота й усілякого добра, а він їм знай повторює: не можу, крізь землю від сорому провалюся, якщо мене голого побачать. Мовляв, не може він перед люди в самому спідньому вийти. Але не міг сором Ахмо бути сильнішим за їхню впертість, людина проти всякої воші безсила, тож він урешті й піддався.
Вивели їх удвох на майдан. Головний серед тих акробатів натер їх мигдальною олією, заблищали м’язи, зчепилися чорний та білий чоловіки, і тут же Ахмо Велаґич опинився в поросі, на землі. Шехаб ухопив його за горло, кричить: «Здавайся!» — та Ахмо не здається, лежить і напинає свої жили, кожна у три пальці завтовшки, сам зачервонівся, як хустка в причинної Анджі, та й ламає маврові силу в руках. Зламати надумав своєю шиєю.
Люди позеленіли зі страху, хтось кричить: «Не треба, закінчуйте це!» — а головний серед циркачів тільки рукою відмахується й каже: «Не можна, і по-людському, і по-Божому, зупинити все може тільки той, котрий внизу!».
Душив Шехаб Місирець аж до полудня, чотири повні години і ще трохи, але не задушив Ахмо Велаґича. Коли сила його вичахла, він, задиханий, повалився в пилюку, а наш лівняк скочив на ноги, наче йому нічого й не було, схопив супротивника за горло — Шехаб миттю очі закотив і поник, ніби квітка без води. Півдня йому знадобилося, щоб прийти до тями, а тоді він разом з усіма акробатами зник із Лівно, щоб ніколи більше не повертатися.
Так Ахмо Велаґич здолав найсильнішу людину в світі. Позаяк Лівно — місто на краю світу, а того, що в Боснії трапилося, вважай, і не було, можна припустити, що Шехаб і далі називав себе найсильнішим, розривав кайдани й висмикував з корінням молоді тополі, але добре пильнував, щоб дорога його не привела в наші краї.
Тут би історія й закінчилася — точніше, не було б її зовсім, — якби серед людей, що спостерігали за двобоєм, не було однієї жінки. Покрита з голови до кісточок, вона мовчала й ховала кисті рук, щоб по них не впізнали її породи, дивилася на Ахмо й замилувалася. Атлаґичева Фата. Якби хтось проводжав її додому, побачив би, що за нею лишається вологий слід. Якби вона перейшла дорогу хортам, вони би втратили слід борсука й лисиці. І хай сто разів непристойно про це говорити, Ахмова краса й сила потекла крізь Фату, як річка Врбас через землю боснійську.
Атлаґичі були міською знаттю, і завжди відомо було, що у Лівно їхнє, і що тобі, коли ти Атлаґич, по правді Божій належить. Завжди щось було, навіть у неврожайні роки, і в час воєн нічого не бракувало, вбиралися вони, ніби в самому Стамбулі, та й ходжів і гафізів у тому сімействі вдосталь було. Але не був їхній рід створений для герців. З вузькими стегнами й крихкими суглобами, худі до глибокої старості, у жодному Атлаґичі не було м’яса й на пів нормального чоловіка. їх поздував би перший-ліпший сильний вітер.
Та якщо чоловікові така статура не була за велике щастя, то жінкам вона всім до одної давала красу. Хто з Атлаґичанкою одружувався, той ціле життя мав на що подивитись.
Фата народилася в часи згасання роду, та все ж достатньо рано, щоб і собі бути красунею.
Ну й, звісно, вона не могла змовчати про того, на кого задивилася, або ж не хотіла — щоб не віддали за іншого; а що була вона в батька одиначка, серце не дозволяло йому щось забороняти доньці. Міг лише відмовляти. Так довго й так затято відмовляв старий Сафет, що врешті-решт його згори змусили замовкнути. На похорон, як і годиться, зійшлося все місто, прийшли й Велаґичі, і поки Сафета опускали в землю, може, буквально в той самий час, посеред тевхіда[108], в будинку, де літав ще присмертний віддих, Фата щось шепнула на вухо Зухрі, сестрі Ахминій.
Що прошепотіла вона, того ніхто не знає, але невдовзі по тому почалося женихання.
Бачили їх у садках за будинком Атлаґича: його, що височів над огорожею маєтку, і її, що з того боку приносила ослінчика й ставала на нього, аби бути рівною Ахмові. Повідають, ніби бачили, що перед
