Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Історія була банальна. Ім'я свого першого спокусника Поля, звичайно, відмовилась назвати, та й Петлюра на тому не дуже настоював, бо, мавши релігійне виховання та не занадто мужнє серце, ніколи б і не відважився на дуель — єдиний шляхетний вихід з подібної ситуації. Спокусник був — блискучий офіцер–аристократ. Сімнадцятилітню шулявську красуню він причарував своєю небаченою елегантністю, шпорами з малиновим дзвоном, духами «Коті» та, певна річ, недвозначними обіцянками — оженитися потім. А для юної дівчини це було кохання щире, чисте, пристрасне, аж запашне, — перше дівоцьке почуття. Та джигун–офіцер взяв своє — звів молоденьку, гарненьку міщаночку і зразу покинув її: міщаночка з київського передмістя не личила його древньобоярській гучній фамілії. Серце Полине було розбите, спаскуджена й сплюндрована душа. Спокусника свого вона, звичайно, прокляла на все життя, а разом із ним зненавиділа і всю аристократію взагалі…
— Прости, роби як знаєш! Коли б я зустріла тебе раніше, коли б я знала, що ти, Сьомо, десь на світі є…
Третій дзвоник вдарив — поїзд рушив.
І от минуло кілька місяців, і після одержання сорока листів та відписання теж сорока — все вистраждано, все з'ясовано, все пробачено, все забуто! — Петлюра нарешті знову з'явився перед завітним віконечком мансарди.
Але не презренним «земгусаром» прибув він до Києва тепер. Він прибув на цей раз повноважним представником тисяч вояків цілого Західного фронту — від Риги і до Мазурських боліт.
Адже поки Симон з Полею знемагали в розлуці, в Росії сталася революція. У ставці Західного фронту, як і по всіх інших фронтах, утворено «Українську військову раду» — орган, що мав клопотатися самобутніми потребами та національним волевиявленням усіх українців–солдатів, які воювали в частинах фронту. І Симон Петлюра — як найстаріший на цілому фронті, ще з дев'ятсот п'ятого року соціал–демократ — був обраний головою цієї Ради.
Обрання випало на нього ще й тому, що на першому установчому засіданні Ради представники всіх партійних фракцій — трудовиків, есерів, меншовиків та більшовиків — зустрілися тільки вперше, один одного зовсім не знали, але промовляли без краю і кінця, а Симон Петлюра сидів і мовчав. І тому справив враження найбільш вдумливого, поміркованого та авторитетного.
А мовчав тоді, про всякий випадок, Петлюра тому, що членом партії соціал–демократів, власне… не був.
Правда, років з дванадцять тому, щойно закінчивши семінарію, на безробітті, ще й в бурхливі та п'янкі дні тисяча дев'ятсот п'ятого року, — Петлюра якийсь час належав до української соціал–демократії. Він навіть виконував тоді деякі рисковані доручення лідера українських соціал–демократів Володимира Винниченка, — співробітничав у нелегальному органі партії, що видавався в Галичині, та організував транспортування нелегальщини з австрійської на російську Україну. Але, тільки сили революції зазнали поразки і почала жорстоко безчинствувати реакція, Петлюра від участі в нелегальних організаціях відійшов. Він працював конторником, сполучав це з приватним «ходатайствованием по делам» підполтавських хуторян на столипінських одрубах і заразом подвизався театральним репортером українських видань. А потім, з початком війни, виникла невідкладна потреба податись в армію «добровільно»… з синім хрестиком на погоні.
Та вже хай там хоч що, а на цей раз Петлюра прибув у столицю України як бойовий делегат бойового фронту — на Перший всеукраїнський з'їзд, скликаний українською Центральною Радою.
Центральна Рада — всупереч настановам всеросійського Тимчасового уряду — претендувала стати єдиною владою на Україні і, в першу чергу, певна річ, клопоталася тим, щоб спертися на багнети своєї національної військової сили. Всеукраїнський військовий з'їзд вона скликала з делегатів від усіх фронтів — з метою відокремити в російській армії всіх українців і зібрати їх в одну українську національну армію.
Тим–то й зрозуміло, що звичайний «земгусар» почував себе тепер зовсім не так, як півроку тому, коли він вперше з'явився перед очима вісімнадцятилітньої шулявської чарівниці. Він почував себе тепер рицарем у «бранных доспехах» і майже національним героєм.
Букетик запашних конвалій тремтів у коханця в руці, — він терпляче чекав, але нетерпеливо позирав на серпанкові фіранки. Два рази він вже нахилявся, піднімав грудочку землі і обережно жбурляв у віконечко. Грудочка м'яко вдарялась в обвислий серпанок і осипалась за лутку, в світлицю. Цього було доволі, щоб привернути увагу того, хто перебував у кімнаті. Невже чарівної Полі немає вдома? Невже вона не одержала телеграми?
Петлюра, отже, хвилювався, але загалом настрій у нього був пречудовий.
Правда, ще дві речі турбували Петлюру.
В передостанньому листі Поля сповіщала тривожну новину. Її дядько, розпропагований гаслами партії кадетів, збирався на всі свої накопичені заощадження — готоване для небоги придане — придбати облігації «Позики свободи». Це була тривожна новина. Ще ж хто його зна, що буде з свободою і самою революцією, і — чи ж варто в свободу та революцію вкладати будь–який капітал?
В останньому ж листі — дещо туманно, одначе зовсім прозоро — Поля натякала, що — коли всі прикмети точні і помилки нема — то вона, здається, почуває себе, можливо, вагітною…
Це також тривожило не на жарт. В час, коли на революційному поприщі блиснуло початком видатної кар'єри, маленькій людині, тобто дитині великої людини, — з'являтись на світ просто–таки ні до чого одна морока… Та й лікарі–гінекологи, користаючи з дорожнечі воєнного часу, дерли тепер три шкури за один аборт.
І, головне — чия, власне, має бути дитина? Яка знахарка відгадає — хто її батько: «земгусар» чи невідомий офіцер–аристократ?
Ця нестерпна думка могла стривожити хоч кого!
Втім, саме ця думка дещо потішала Петлюру: можна ж вдатися в трагедію і вчинити скандал — нехай аристократ і дає грошики на ліквідацію плода злочинного кохання.
Петлюра нахилився втретє і знову підняв грудку з землі.
Але коли він випростався, щоб ще раз кинути
