Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
По цьому репортерисько вискочив з кімнати, тремтячи зі страху, що Брісенден пошпурить пляшкою йому в спину.
Другого ранку Мартін довідався з газети багато нового про себе. Під час інтерв’ю він нібито сказав: «Ми закляті вороги суспільства. Тільки ми не анархісти, а соціалісти».
Коли репортер зауважив, що між цими школами різниця дуже невелика, Мартін знизав плечима на знак мовчазної згоди. Лице в Мартіна, як виявилось, було вкрай асиметричне, а вся постать мала виразні ознаки виродження. Особливо впадали в око його розбійницькі руки і лютий блиск у налитих кров’ю очах.
Звідти ж Мартін довідався, що кожного вечора він виступає на робітничих мітингах у міському парку і що серед усіх анархістів та агітаторів, які баламутять народ, він має найбільший успіх, бо його промови найреволюційніші. Репортер яскраво описав його злиденну комірчину, згадав про гасницю і єдиний на всю кімнату стілець, а також про його товариша — волоцюгу з лицем мерця, такого страшного, немов його щойно випустили з підземної темниці після двадцяти років самітного ув’язнення.
Репортер виявився хлопець запопадливий. Він метнувся по всіх усюдах, рознюхав про родинні справи Мартінові і навіть дістав фотографію Бернарда Хігінботема, знятого коло дверей своєї крамниці. Цього добродія він змалював, як розумну й статечну ділову людину, котрій чужі і соціалістичні погляди його шуряка, і він сам. Містер Хігінботем характеризував Мартіна Ідена як ледацюгу, що відмовився від запропонованої йому посади й запевне докотиться до в’язниці. Германа фон Шмідта, чоловіка Мерієн, репортер теж проінтерв’ював. Цей назвав Мартіна виродком у родині, з яким він не має жодних стосунків. «Він хотів був у мене поживитися, та я йому з копита дав одкоша, — заявив фон Шмідт репортерові.— Він до мене боїться й носа сунути. Людина, що не хоче працювати, пропаща, я вам кажу».
Цього разу Мартін не в жарт розсердився. Брісенден дивився на цю історію, як на кумедну пригоду, але й він не міг заспокоїти Мартіна, котрий знав, що Рут усе це не легко буде пояснити. Її батько, певно, аж не тямиться з радості і докладе всіх зусиль, щоб розірвати заручини. Яких саме зусиль доклав містер Морз, Мартін довідався дуже скоро. Пополудню він одержав від Рут листа. Передчуваючи лихо, Мартін розпечатав його й прочитав, стоячи тут-таки біля розчинених дверей, де й відібрав листа від листоноші. Читаючи, він машинально поліз у кишеню по тютюн і цигарковий папір, що колись завше були при ньому. Він забув, що в кишені у нього порожньо, і не відчував навіть, що це йому кортить запалити.
Листа було написано у спокійному топі. У ньому не відчувалось ніякого гніву. Але від першого рядка до останнього він був сповнений образи й розчарування. Мартін не виправдав її надій. Вона гадала, що він назавжди зрікся свого безпутного минулого і заради її кохання житиме, як і належить пристойній і порядній людині. А тепер її батько й мати категорично вимагають розірвати їхні заручини. І вона не може не визнати, що вони мають на це підстави. їхній шлюб не був би щасливий. Він не віщував нічого доброго від самого початку. В усьому листі вона тільки раз кинула йому докір, і то прикрий для Мартіна: «Якби ви стали на службу і спробували досягти певного становища… — писала вона. — Але ви цього не зробили. Ваше минуле життя було занадто дике й безладне. Я розумію, що не ваша в цьому вина. Ви робили так, як підказували вам ваша натура й давні звички. Я ні в чому не виню вас, Мартіне, прошу не забувати. Це була просто помилка. Батько й мати завжди були певні, що ми не пара одне одному, і наше щастя, що ми зрозуміли це не занадто пізно… Не намагайтеся побачити мене, — писала вона під кінець. — Це була б важка зустріч для нас обох, і також для моєї матері. Я й так завдала їй багато прикрості та болю і не скоро зумію загладити свою провіщу».
Мартін ще раз уважно прочитав листа, тоді сів і почав писати відповідь. Він розповів у загальних рисах усе, що говорив на мітингу соціалістів, доводячи, що його промова була цілком протилежна до тієї, яку вклала йому в уста газета. Під кінець листа він знову став «коханням одержимий», що ревно благає любові. «Будь ласка, відпиши мені і скажи лише одно — чи кохаєш мене? Тільки це. Дай відповідь тільки на це єдине запитання».
Але ні другого дня, ні третього відповіді не було. «Запізнілий» лежав забутий на столі, а купа повернутих рукописів під столом щодень зростала. Уперше за все життя дужий сон Мартінів зрадив його і цілі ночі Мартін мучився безсонням. Тричі дзвонив він коло дверей Морзів, проте служники, що виходили на дзвоник, не впускали його. Брісенден лежав у себе в готелі тяжко хворий, ледь рухаючись, і хоч Мартін часто його відвідував, але не важився сушити йому голову своїми прикрощами.
А прикрощів у Мартіна було чимало. Вчинок репортерів наробив йому більшого лиха, ніж він сподівався.
Португалець-бакалійник і справді відмовив у кредиті, а хазяїн овочевої крамниці, американець, гордий своїм патріотизмом, обізвав Мартіна зрадником і порвав з ним усякі стосунки, довівши свій патріотизм аж до тої міри, що анулював рахунок Мартіна і відтяв йому всі шляхи до сплати боргу. Сусіди були настроєні так само, і їхнє обурення досягло високого рівня. Ніхто не хотів знатись із зрадником-соціалістом. Бідна Марія не знала, що про все це думати, але, пойнята тривогою, залишилася вірною Мартінові. Навколишня дітвора вже забула про розкішну коляску, в якій приїжджали гості до Мартіна, і з безпечної відстані гукали йому «волоцюга» і «лобур». Тільки Маріїні діти стійко боронили його: вони щодня завзято билися за його честь і, приходячи додому з підбитими очима та заюшеними носами, завдавали своїй матері ще більшого клопоту.
Якось Мартін на вулиці в Окленді зустрів Гертруду і довідався про те, в чому й так був певний. Розлючений Бернард Хігінботем, вважаючи, що Мартін зганьбив усю їхню родину, заявив, що й на поріг його не пустить.
— Чого ти не виїдеш звідси, Мартіне? — спитала Гертруда. — Переїдь в інше місце й улаштуйся на роботу. А згодом, коли все забудеться, вернешся назад.
Мартін тільки покрутив головою, але відповісти нічого не відповів. Та й що він міг
