Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

Але денна робота і минулий вечір, проведений зі «справжніми людьми», не минули без сліду; до того ж його й досі ще дратувало те, що він устиг прочитати в вагоні.

— Що з тобою? — стурбовано запитала Рут, помітивши, що Мартін ледь стримувався од вибуху.

— Немає бога, крім непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його, — саме виголосив суддя.

Мартін ту ж мить повернувся до нього.

— Дешевий дотеп, — спокійно зауважив він. — Уперше я почув ці слова в Сіті-Гол-парку від одного робітника, не здатного на щось розумніше. Відтоді я часто їх чую, і щоразу мене нудить від їхнього безглуздя. Ви б хоч посоромились! Ім’я цієї великої шляхетної людини в ваших устах, немов крапля роси в помийній ямі. Яка гидота!

Це прозвучало, наче удар грому. Містер Блаунт дивився на Мартіна з апоплектичним виразом на обличчі, а довкола запанувала тиша. Містер Морз потай був навіть дуже вдоволений. Він бачив, що його дочку шоковано. Він свого таки домігся: змусив ненависну йому людину показати своє вроджене хамство.

Рут благально шукала під столом руку Мартіна, але той уже весь клекотів. Його до живого допікала інтелектуальна пиха і тупість цих людей, що займали високе становище. Член найвищого суду! Лише кілька років тому він дивився знизу вгору на таких поважних персон, уважаючи їх мало не за богів.

Містер Блаунт урешті прийшов до тями і, пробуючи провадити розмову далі, звернувся до Мартіна з підкресленою ввічливістю. Але той зрозумів, що це робилося з пошани до дам. Це ще більше його розлютило. Невже на світі зовсім нема щирості?

— Не вам сперечатися зі мною про Спенсера! — гукнув він. — Ви знаєте про нього не більше, ніж його земляки. Але я знаю, це не ваша провина. Це просто вияв нашого ганебного сучасного неуцтва. Сьогодні дорогою сюди я натрапив ще на один зразок його — я читав статтю Салібі про Спенсера. Вам теж би слід її прочитати. Вона зрозуміла кожному. Ви можете дістати її в першій-ліпшій книгарні чи бібліотеці. Навіть вам, їй-богу, стане соромно за своє неуцтво й убогість, бо те, що ви наклепуєте на цю шляхетну людину, — ніщо проти наклепів Салібі. То вже такий рекорд безчестя, що перед ним навіть ваше безчестя блідне.

«Філософом недоуків» назвав Спенсера один академічний філософ, не гідний бруднити повітря, яким дихав цей великий муж. Не думаю, щоб ви прочитали бодай десять сторінок Спенсера, але були критики, напевне освіченіші за вас, котрі читали Спенсера не більше, а між тим важилися прилюдно заявляти, що нікому з його послідовників не знайти й однієї оригінальної думки у свого вчителя, і то на всій пиві наукових досліджень, на всю новочасну думку. Це ж він батько психології — він так глибоко революціонізував педагогіку, що й досі селянська дитина у Франції вчиться основ наук за його принципами. І в той же час нікчемні людці, що добувають собі шматок хліба, застосовуючи на практиці Спенсерові ідеї, ще сміють ображати його пам’ять. Якщо в них у голові є хоч трохи глузду, то це вони завдячують тільки йому. Коли б не він, то в їхніх затовчених, як у папуг, знаннях не було б і крихти істини.

І якийсь Фербенкс із Оксфорду, котрий займає ще вищого поста, ніж ви, містере Блаунте, сказав, що нащадки назвуть Спенсера скорше поетом і мрійником, аніж філософом. Тріскотливі сороки, жалюгідні базіки — ось вони хто. «Основні засади» не позбавлені певної літературної вартості», — сказав хтось із них. А інші кричали, що він був працьовитий компілятор, а не оригінальний мислитель. Тріскотливі сороки, базіки малогідні,— ось вони хто!

Мартін ураз примовк серед мертвої тиші. Усі в родині Рут дивилися на суддю Блаунта, як на людину видатну і впливову, і грубість Мартінова вжахнула їх. Кінець обіду пройшов у похоронному настрої; суддя й містер Морз розмовляли тільки між собою, а решта лише вряди-годи озивалися.

Коли нарешті Рут і Мартін зосталися вдвох, дійшло до сцени.

— Ти просто нестерпний! — вигукнула вона крізь сльози.

Але гнів його ще не вщух, і він торочив усе в одно:

— Тварюки! Ну й тварюки!

Коли вона почала дорікати йому, що він образив суддю, Мартін тільки спитав:

— То чим же? Що сказав йому правду?

— Мені байдуже, правда це чи неправда, — не вгавала вона. — 6 певні правила пристойності, і ніхто тобі не дозволяв будь-кого ображати!

— А яке право має суддя ображати істину? — вигукнув Мартін. — Образити істину — це більший злочин, ніж образити таку нікчемну особу, як цей суддя. А він зробив ще гірше! Очорнив ім’я великої, шляхетної людини, яка вже не живе. Тварюки! Ну й тварюки!

Гнів Мартінів розпалювався знову, і Рут аж злякалася. Ніколи вона ще не бачила його такого розгніваного, і все це їй видавалося незрозумілим і недоречним. Але навіть через її ляк ті Мартінові чари, що вабили її до нього, що колись спонукали її прихилитись до нього — вони й у цю шалену вирішальну мить спонукали дівчину закинути руки йому на шию. Вона чулася ображеною і навіть сердитою на те, що сталося, а проте не виходила з його обіймів і, здригаючись, слухала, як він усе бурмотів: «Ну й тварюки!»

Вона що була в його обіймах, коли він сказав:

— Не буду я більше псувати вам проханих обідів, люба. Вони мене не люблять, і я не хочу нав’язувати їм своє товариство. Та й я так само їх не люблю. Тьху! Аж нудить. А я ще колись наївно думав, що люди на високих посадах, які живуть у гарних будинках, мають освіту й рахунки в банку, що вони чогось варті!

РОЗДІЛ XXXVIII

— Ходім до клубу соціалістів, — сказав Брісенден, ослаблий від кровотечі, що була півгодини тому — за останні три дні це вже з ним удруге. У тремтячій руці його була незмінна склянка віскі.

— А нащо мені цей соціалізм? — запитав Мартін.

— Стороннім дозволяється говорити п’ять хвилин, — сказав хворий. — Встанете і бовкнете своє. Скажете їм, чому ви проти соціалізму. Скажете їм усе, що думаєте про них та їхню етику гетто. Пошпурите на них Ніцше — і хай вони вам всиплють за це. Заваріть кашу. Це піде їм на користь. Вони люблять сперечатися, та й ви не від того. Бо, бачите, мені б дуже хотілося, щоб, перш ніж я помру, ви стали соціалістом. Це дасть вам мету в житті. І тільки це врятує вас від розчарування, що до вас прийде.