Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
— Я дуже хворий, — відказав той. — Ви — то інша річ. Ви людина здорова, вам є для чого жити. Тільки вас треба чимсь прив’язати до життя. Ви ось дивуєтесь, чому я став соціалістом. Я скажу. Та тому, що соціалізм неминучий; тому, що сучасний гнилий і безглуздий лад довго не продержиться; тому, що для вашого дужого вершника часи вже минулися. Раби йому вже не підкоряться. їх занадто багато, і вони не дадуть йому і на коня сісти. Від них не втечеш, і вам однаково доведеться проковтнути їх рабську моральність. Це не дуже приємно, визнаю, але їхні стовпища вже насуваються, і тут нічого не вдієш. Ви з своїм ніцшеанством просто допотопна людина. Що минуло — те минуло, і той, хто каже, що історія повторюється, брехун. Справді, я не люблю юрбу, але що ж робити? Ваш вершник — це фікція, тож краще будь-що, аніж теперішня влада свинуватих боягузів. Та хоч би там як, а ходім. Коли я ще хоч трохи посиджу тут, буду п’яний. А ви знаєте, що каже лікар?.. Хай йому біс, тому лікареві! Ні, я ще його пошию в дурні.
Був недільний вечір, і в невеличкій залі було повно оклендських соціалістів, переважно робітників. Оратор, розумний єврей, захопив Мартіна, але заразом збудив і неприязнь. Його вузькі погноблені плечі й запалі груди свідчили, що це справжній син перелюдненого гетто, і перед очима Мартіновими виразно постала одвічна боротьба кволих злиденних рабів із жменькою володарів світу, що панують над ними досі і пануватимуть без кінця-краю. Для Мартіна це миршаве створіння сталося символом. Це було типове втілення безліку тих слабосилих і нездольних істот, що за неминучим біологічним законом гинуть на тернистих шляхах життя. Вони були неспроможні. Незважаючи на всю їхню хитромудру філософію і мурашину схильність до співпраці, природа відцуралася їх заради людини виняткової. Із свого прещедрого засіву життя природа збирає тільки найкраще. Люди наслідують її і, послуговуючись тим самим методом, розводять перегонових коней і вирощують огірки. Безперечно, творцеві всесвіту слід було б вигадати якийсь кращий метод, але тим часом мешканці нашої частини всесвіту мусять годитися із заведеним ладом. Звісно, коли вони гинуть, їм вільно чіплятися за життя, як оце чіпляються за нього соціалісти, як чіпляється зараз ось цей промовець і враз із ним уся ця спітніла юрба, що при тім спільно силкується добрати способу, як зменшити трудноти життя і перехитрити всесвіт.
Так думав Мартін і все це висловив, коли Брісенден підбив його виступити й завдати їм чосу. Він зійшов на трибуну і звернувся до голови мітингу. Спочатку він говорив тихо й трохи затинався, намагаючись дати лад думкам, що зароїлися у нього в голові під час промови єврея. На таких зборах кожному промовцеві давали тільки п’ять хвилин. Але коли Мартінові пора вже було кінчати, він саме захопився і рішуче повів свій наступ. Він зацікавив слухачів, і вони зажадали від голови, щоб той дав Мартінові договорити. Вони побачили в ньому гідного противника і напружено стежили за кожним його словом. Вія говорив палко й переконано, нещадно нападаючи на рабську моральність і тактику, не криючи від слухачів, що мова йде саме про них. Він цитував Спенсера й Мальтуса[54] і викладав біологічний закон світового розвитку.
— Отже, — закінчив він, — держава, де переважають раби, нежиттєздатна. Споконвічний закон розвитку лишається в силі. У боротьбі за існування, як я вже довів, виживають дужі и їхнє потомство, а кволі та їхні нащадки приречені на загибель. Внаслідок цього кожне покоління стає сильнішим за попереднє. В цьому суть розвитку. А ви, раби, — я згоден, що рабом бути погано, — ви мрієте про суспільство, де закон еволюції буде скасовано, де кволі й непристосовані не загибатимуть, де кожен невдаха матиме доволі їсти, скільки разів він не захоче в день, де всім вільно буде приводити нащадків — як дужим, так і кволим. Що ж тоді буде? Сила й життєздатність майбутніх поколінь більше не зростатимуть. Навпаки, навіть зменшуватимуться. Ось Немезіда вашої рабської філософії. Ваше суспільство рабів, рабами й для рабів урядоване, — воно неминуче послабне і розпадеться, так само, як послабне й розпадеться життя істот, що становлять те суспільство.
Не забувайте, що я спираюся на закони біології, а не на сентиментальну етику. Держава рабів не здатна існувати…
— А Сполучені Штати? — гукнув хтось із зали.
— Сполучені Штати? — відказав Мартін. — Тринадцять колоній скинули своїх правителів і утворили так звану республіку. Раби стали самі собі папами. Панів, що правили силою меча, не стало. Але що не можна жити зовсім без панів, з’явилася нова їх порода — не великі, мужні й шляхетні люди, а хитрі й павукуваті — крамарі ти лихварі. Ці знов поневолили вас, але не одверто, як сміливці зробили б своєю твердою рукою, а нишком, підступними махінаціями, викрутами, підлещуванням та брехнею. Вони підкупили ваших рабів-суддів, ваших рабів-законодавців і кинули ваших синів та дочок у ярмо, гірше за давнє рабство. Два мільйони ваших дітей щодня гнуть спину під цією крамарською олігархією Сполучених Штатів. Десять мільйонів вас, невільників, блукає по країні, не маючи ані хліба, ані притулку.
Та вернімось до суті. Я вже сказав, що суспільство рабів не може існувати, бо з своєї природи воно суперечне законам розвитку. Не встигне таке суспільство організуватися, як уже розкладається. Легко словами заперечувати закон еволюції, але де візьмете ви новий закон розвитку, що дасть вам силу? Сформулюйте його. А може, він уже сформульований? Тоді викладіть його.
Мартін сів на своє місце серед страшенного галасу. Чоловік двадцять зірвалося на ноги, вимагаючи слова. І один по одному, підбадьорювані гучними оплесками, вони завзято відбивали напад, жваво при цьому жестикулюючи. Це було справжнє побоїсько — шалене змагання ідей. Деякі промовці відходили від теми, але більшість безпосередньо відповідала Мартінові. Вони вражали його новим для нього напрямком думок і відкривали якщо не нові біологічні закони, то нові можливості застосування старих. Вони занадто захоплювалися, щоб бути завжди ввічливими, і голова раз у раз мусив закликати їх до порядку.
Випадково в залі сидів репортер-початківець, якого пригнав сюди бідний на новини день і професійна потреба в сенсації. Хист він мав абиякий, тільки що писати вмів гладенько
