Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Увійшовши до готелю, Мартін швидко піднявся в Брісенденову кімнату і так само швидко поспішив униз. Кімната була порожня, по речах не залишилось і сліду.
— Містер Брісенден не лишив своєї адреси? — запитав він у швейцара.
Той здивовано глянув на Мартіна.
— Хіба ви нічого не чули?
Мартін похитав головою.
— Невже? Всі газети писали про це. Його знайшли мертвим у ліжку. Самогубство. Вистрелив собі в голову.
— І його вже поховано? — спитав Мартін якимсь чужим голосом, що наче долинав до нього віддалеки.
— Ні. Після слідства тіло пароплавом повезли на схід. Усе це влаштували повірені його родичів.
— Швидко впоралися, — зауважив Мартін.
— Як швидко? Це сталося п’ять днів тому.
— П’ять днів тому?
— Атож, п’ять днів.
— А! — сказав Мартін і вийшов з готелю.
По дорозі додому Мартін зайшов на телеграф і надіслав телеграму до «Парфенону», радячи їм не баритися з друкуванням поеми. Мавши в кишені лише п’ять центів на трамвай, телеграму він послав післяплатою.
Опинившись у себе в кімнаті, Мартін знову засів за писання. Дні й ночі приходили та відходили, а він усе сидів за столом і писав. Він нікуди не виходив, крім як прогулюватись, апатично їв, коли був голодний і мав що варити, і так само апатично обходився, без їжі, коли її не було. Хоч уся повість, розділ за розділом, була докладно обміркована наперед, раптом він вирішив по-іншому побудувати експозицію, що збільшувало твір приблизно на двадцять тисяч слів. У Мартіна не було вже ніякої реальної потреби писати повість дуже старанно, але цього вимагали художні приписи, що він уважав за слушні. Працював він у чудному заціпенінні, відірваний від навколишнього світу, і відчував себе якимсь привидом серед літературних атрибутів свого колишнього життя. Мартін пригадав чиїсь слова, що привид — це дух людини, яка направду померла, але сама цього не усвідомила. Він навіть зупинився на мить, подумавши, чи й він не помер, сам того не знаючи.
Нарешті, настав день, коли «Запізнілого» було скінчено. До Мартіна прийшов агент з прокатного пункту і, сидячи на ліжку, чекав, поки Мартін додрукує на машинці останні сторінки. Мартін вистукав великими літерами «Кінець», і відчув, що це справді кінець. З почуттям глибокої полегкості дивився він, як агент виносить машинку. Потім підійшов і простягся на ліжку. Він мало не вмлівав з голоду.
Уже тридцять шість годин не бачив він їжі, але й не думав про неї. Він лежав навзнак, заплющивши очі, без жодної думки, і поволі свідомість його застилав туман. Напів при пам’яті почав він згадувати вголос вірш якогось невідомого поета, що часто читав йому Брісенден. Марія, прислухавшись крізь двері до його монотонного бурмотіння, занепокоїлась. Самі слова нічого для неї не означали, але її стурбувало, що Мартін сам з собою говорить. Слова «завмер мій спів» становили лейтмотив вірша.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Тихо пісня відлунала,
Мов журби легенька хмара
В далині ясній розтала.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Я колись співав під кленом.
У гаю темно-зеленім,
Був хоробрим, щастям снив,
Але юність пролетіла,
Сльози відібрали сили,
Й мовчки йду я до могили.
Ліро, геть!
Завмер мій снів!
Тут Марія не витримала. Вона кинулась до пічки, насипала повну миску супу, поклала туди добрячу пайку м’яса та городини, скільки здолала виловити з дна горщика, і побігла до Мартіна. Він підвівся і почав їсти, запевняючи Марію поміж ковтками, що він зовсім не марив і що в нього немає гарячки.
Коли Марія пішла, він сів, згорбившись, край ліжка і байдуже дивився перед собою тьмяними, невидющими очима. Аж раптом він помітив на столі нерозрізаний номер журналу, що принесли з ранішньою поштою, і в його скаламучений мозок пробився промінь світла. «Це «Парфенон», — подумав він, — серпневий номер, і там мусить бути «Ефемерида». Якби-то Брісенден був живий!»
Він почав гортати журнал і нараз зупинився. «Ефемериду» було надруковано з крикливою заставкою і химерними віньєтками в стилі Бердслі[55] По один бік заставки містився портрет Брісендена, а по другий — сера Джона Веллю, британського посла. У вступному слові редактор повідомляв, що недавно сер Джон Веллю зауважив, ніби в Америці немає жодного поета, і що друкування «Ефемериди» є наче відповіддю йому: «І що ви на це скажете, сер Джоне Веллю?» Картрайта Брюса названо було найвидатнішим критиком у Сполучених Штатах і зацитовано його слова про «Ефемериду», що це найкраща поема, будь-коли написана в Америці. Кінчалася передмова так:
«Ми ще остаточно не оцінили всієї величі «Ефемериди» і, можливо, ніколи не зможемо як слід її оцінити. Але, читаючи й перечитуючи цей твір, ми захоплюємося красою його слів та зворотів і дивуємося, звідки містер Брісенден узяв їх і як зумів так майстерно сполучити».
Далі йшла сама поема.
— Добре, що ти помер, бідний Брісе, — прошепотів Мартін. Журнал вислизнув у нього з рук і впав на підлогу.
Усе це було вульгарно й дешево аж до нудоти; але Мартін помітив, що навіть і огида його не дуже гостра. Він хотів би на гнів спромогтися, але не ставало енергії. Занадто він увесь занімів. Кров його застигла в жилах і не могла вже більше клекотіти з обурення. Та й чого було, власне, обурюватися? Все це було цілком у дусі буржуазного суспільства, яке так глибоко ненавидів Брісенден.
— Бідний Бріс! — промовив Мартін. — Ніколи б він мені цього не простив!
Зусиллям волі він змусив себе встати і, взявши ящик, де раніш лежав папір до машинки, перебрав його вміст і витяг звідти одинадцять поезій свого друга. Не поспішаючи, він розірвав їх уздовж і впоперек і кинув у кошик. Потім знов сів край ліжка і порожньо втупився у простір.
Він і сам не знав, скільки просидів так, тільки раптом перед його затуманеними очима заясніла довга біла смуга. Дуже дивно це було. Смуга поволі виразнішала, і, придивившись до неї,
