Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
— А ти, дівчино, бачу, великий луг маєш?
— Таж маю!
— І сама його косиш?
— Може, кошу, а може, й не кошу. А чом це тебе так цікавить?
— Та нема мені діла, косиш чи не косиш. Ось тільки знай витанцьовуєш довкола моїх серпів і кіс.
— Ну то більше не витанцьовуватиму!
Я вдавала, що розгнівалася, розверталась і йшла і все сподівалася, що окликне мене. Крок за кроком, у надії, що гукне услід. Коли не кликав — а він ніколи не кликав, — мене огортав жаль, я трохи плакала, а тоді спалахувала люттю й зарікалася до нього ходити.
Наступної середи я йшла на базар, ставала далеко, щоб сама його бачила, а він мене ні, і так стояла, аж поки хтось не проганяв мене, чи поки не чула за спиною сміх. Як же з мене не сміятися, коли по півдня стою на одному місці, сховавшись за деревом, і тільки позираю в один бік. На щастя, на базарі було повно всіляких причинних, старчиків і тих, що самі з собою розмовляють, продають невидимі гарбузи й кавуни, у квача з привидами гуляють, тож я була не найгірша. Але тоді вже спало мені на думку, що можу закінчити, як прабаба Анджа.
Та дарма, після того, як він не гукнув мені вслід, я весь наступний місяць щосереди здаля напувала очі у хлопцеві, що зробився моїм першим і найбільшим милуванням. Відтак не витримувала більше, знову підходила до нього, водила пальцем по серпах і вдавала, що я тут уперше.
Звісно, йому було приємно. Але щойно проказував: «Довго ж тебе, дівчино, не було!» — я всередині аж танула від зворушення, а зовні наїжачувалася. Замість горнутись до нього, я казала те, що не слід, а він мені віддячував тією ж монетою, тому я знов розверталася спиною і крок за кроком, повільніше за річку Босну, що влітку стає лінивою, відходила й чекала, що він гукне мене, покличе назад.
Але він не покликав. Ніколи не покликав мене.
Тривало таке наше милування два роки, а тоді й третій. Однієї середи ми стрічалися, а наступних п’ять виглядали одне одного. Я знала, що він бачив мене, витягав шию до мого дерева, але голосу не подавав, ще б пак! Батько багато разів хотів мене віддати заміж, та коли приводив жениха зі сватами, я щоразу втікала через вікно. А він був добросердий, тож казав: «Якщо втекла — отже, не хоче, а як не хоче — силувати не годиться. Вона не кобила, щоб я підкладав її під першого-ліпшого жеребця!». Так відбився і перший жених, і другий, і третій, перемінилися всі, хто в Добої були чогось варті, поки врешті-решт не перестали приходити. Тоді пішов поголос, що Мара схиблена, от її ніхто й не бере. Люди не люблять, коли їм відмовляєш, навіть якщо ніхто не дізнається, що ти відмовила, і починають плескати, що це ти нездала.
Так надійшла остання травнева середа, а я твердо вирішила зізнатися йому, що не маю лугу, і що не люблю кіс і серпів, і що мені прикро, бо він ніколи не гукав мені вслід, і що я не хочу посивіти в дівках, тож нехай вирішує, чи хоче мене таку. Я вбралася в усе найкраще і вийшла з дому, коли ж бачу: небо зусібіч потемніло. Я поквапилася, щоб устигнути до дощу, але вже впала перша крапля, велика, як слива. За нею друга, і третя, і я побігла. Я бігла, землі під ногами не чула, поки небо бавилося зі мною й моєю долею, то вщухало трохи, тоді знов починало, а блискало від Посавини, як мало коли, і люди розбігалися по хатах і крамничках, налякані громовицями. Нехай собі, думала я, матимете вже, про що пліткувати! Причинна Мара вбралась у біле і так біжить містом, ніби за нею сто чортів женуться! Добре бути схибленою, бо якби при своєму розумі була — блискавка її би вже з землею зрівняла. Мене розібрав сміх, коли я побачила, як дивляться мені вслід, злидарі й недоумки, всі ті, що до мене сваталися, — не знають, куди я так біжу, якому хлопцеві впаду в обійми.
Він якраз ховав під дах коси й серпи, коли перед ним виплеснулися мій сміх і гін:
— Я прийшла до тебе!
— В негоду прийшла, на нині вже відбазарували!
— А на завтра?
— Про те завтра будемо знати!
Так він сказав мені й усміхнувся, а я поцілувала його в щоку й мовила:
— Добре, тоді я піду, а ти гукай мені услід, скільки голосу стане!
І правда, він гукав так, що базар мало навпіл не луснув:
— Маро, Маро з Ангеловичів, чи ж тобі віла убрання шила?
А я бігла й думала, що ось він для мене вже й пісню склав.
Що ж, недаремне було моє довге милування, думала я. Перебрала посаг, який склала для мене покійна мати, і сказала батькові, що йду заміж.
— Чудово, доню, тільки чи добре ти подумала? — спитав мене він, — чи хочеш іще подумати рік-другий?
Тоді я пішла до баби Кати й узяла з неї обітницю, щоб не вмирала, перш ніж я народжу й моя дитина підросте, — мусить же бабця доказати їй історію про прабабу Анджу, ангела і Акраповичів. Але хай продовжить звідти, де зі мною зупинилася, і тоді ми з’єднаємо два краї життя.
Усе я встигла й залагодила, окрім одного, найважливішого. Не сказала женихові, де мій дім, щоб він міг по мене прийти. Та подумала, що він розпитає в місті про Мару з Ангеловичів і йому хто хочеш пояснить. І не страшно буде, якщо скаже хтось: «Хіба Мара не схиблена? Нащо тобі вона?». Коли вже я його милування, йому буде байдуже. А коли стану йому дружиною, тоді йому вже не буде однаково, і якщо хтось таке скаже, він його своїм серпом опереже по спині.
Назавтра він не прийшов. Не було його й позавтра, а я все думала: прийде у святу неділю — це день для сватання. Але неділя прийшла й пішла, а його все не було. У базарну середу його не було й на базарі. Цілий місяць я прочекала, злякалась, чи він, бува, котрогось дня не впав у повноводу Босну, та мені сказали, що ні. Він живий і здоровий, а от батько його нездужає, тож кузня не працює. Тому й на базар не приходить, бо нема чим торгувати. Гаразд, я дочекаюся, коли батько
