Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

сіть густа, рятуючись в якій, чуття ховали. Великий Ти безмежно, в дні бездоннім тоді почався, нас почав коли, — і всі ми зріли на Твоїм осонні, зійшовши й корінь так пустивши вглиб, що Твій в людині, янголах, мадонні спочинок ми засвідчити могли б. Твоя на небі втомлена рука й терпиш, хоч наша темрява гірка. «Не вірю, щоб мізерна смерть ота…»
Не вірю, щоб мізерна смерть ота, котрій щодня ми дивимось на тім’я, була нам як турбота і нужда. Загроза смерті, вірю, не зроста; іще живу, іще будую дім я: і довше кров, ніж квітка, розцвіта. Мій зміст є глибшим, ніж дотепна гра зі страхом, що так смерті до смаку; я — світ, гірку стезю пройду крізь прах. Як він: так і ченці кружляють кочові, повернення бояться їх живі, не знати: чи той самий вже прийшов там, чи два, чи десять, тисяча чи дві? Рука, знайома здавна, жовта лиш, повзе і гола і близька така, неначебто у тебе з-під поли. «Коли помру, як бути мусиш?…»
Коли помру, як бути мусиш? Я глечик Твій — як розіб’юся? Я Твій напій — як зіпсуюся? Я промислом Твоїм зовуся, без мене втратиш ти ім’я. Оселя у мені Твоя, де слово лагідне вітає; це там із ніг Твоїх спадає сандалія, вона — це я. Не треба риз. А погляд Твій, що мою щоку теплу, схоже, сприймав, немов перину гожу, мене шукати буде, може, й надвечір укладеться в ложі, в камінній пелені чужій. А як же Ти? Боюся, Боже. 26 вересня 1899 «Я маю гімни, в них мовчу я…»
Я маю гімни, в них мовчу я. Й немов підводжуся з імли, схиляючись чуттям, відчую: великим бачиш, я ж малий. Од тих речей, які уклінні, хоч темного, а відрізниш; я їхній-бо пастух сумлінний, вони ж отарами без ліні деруться схилами узвиш. У мене час вертати є із ними темними мостами, від спин отари дим устане й схова повернення моє.