Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

Після того, як Алма сповнила свої невеселі обов’язки — понаписувала й надіслала всім листи про смерть Емброза — їй більше не зоставалося нічого, окрім як звикнутися зі своїм удівством, соромом і смутком. Вона повернулася до досліджень моху — скоріше зі звички, ніж через бажання. Без роботи їй би самій настав кінець. Батькові дедалі гіршало. Її обов’язків щораз більшало. Світ звужувався.

І так би Алма й провела решту своїх днів, якби — через якихось п’ять місяців — не приїхав Дік Єнсі: погожого жовтневого ранку він піднявся широким кроком сходами Білого Акру, тримаючи в руках малу, потерту, шкіряну валізку, що колись належала Емброзу Пайку, й попросив порозмовляти з Алмою Віттекер віч-на-віч.

Розділ дев'ятнадцятий

Алма провела Діка Єнсі в батьковий кабінет й зачинила за ними двері. Вона вперше залишилася з ним у кімнаті наодинці. Єнсі був присутній у її житті, відколи вона себе пам’ятала, але поруч з ним вона завжди почувалася тривожно й ніяково. Його чималий зріст, мертвотно-бліда шкіра, лискуча голомоза голова, крижаний погляд, різкий профіль — усе надавало його постаті загрозливого вигляду. Навіть тепер, знаючи його майже п’ятдесят років, Алма не могла визначити його віку. Дік Єнсі був безсмертний. І через це викликав ще більший страх. Його боявся цілий світ — саме так, як цього хотілося Генрі Віттекеру. Алма ніколи не розуміла, чому Єнсі такий відданий Генрі і як тому вдається ним керувати, але ясно було одне: без цього страхітливого чоловіка компанія Віттекера працювати не могла б.

— Містере Єнсі, — сказала Алма, показавши рукою на крісло. — Прошу, влаштовуйтесь зручніше.

Він не сів. Стояв посередині кімнати й тримав в одній руці валізку Емброза. Алма силкувалася не дивитися на неї — єдину річ її покійного чоловіка. Вона теж стояла. Вочевидь, зручніше вони не влаштовуватимуться.

— Ви хотіли поговорити зі мною про щось, містере Єнсі? Чи, може, хочете побачитися з моїм батьком? Останнім часом він, як ви знаєте, нездужає, але сьогодні один із тих кращих днів, і в нього ясна голова. Він може прийняти вас у своїй спальні, якщо вам буде зручно.

Дік Єнсі далі мовчав. Його славнозвісна тактика: мовчанка як зброя. Коли Дік Єнсі мовчав, люди довкола нього наповнювали тишу словами. Вони говорили більше, ніж збиралися сказати. З-за своїх мовчазних мурів Дік Єнсі спостерігав за тим, як у повітрі кружляли секрети. А тоді привозив ці таємниці додому, до Білого Акру. В цьому полягала його сила.

Алма вирішила уникнути цієї пастки й не говорити, добре перед тим не подумавши. Отож вони ще хвилини зо дві простояли в тиші. Алма не витримала. Знову заговорила:

— Бачу, ви тримаєте валізу мого покійного чоловіка. Напевно, ви були на Таїті й забрали її звідти? Ви приїхали повернути мені цю валізу?

Дік Єнсі далі мовчки стояв на місці.

Алма продовжувала:

— Якщо ви хочете запитати, чи хотіла б я забрати цю валізу, містере Єнсі, то я скажу вам — так, хотіла б. Дуже. У мого покійного чоловіка було мало речей, тому для мене було б за щастя отримати на згадку єдину річ, яку він вельми цінував.

Той далі мовчав. Невже він хоче почути від неї благання? Може, треба йому заплатити? Чи він хоче виміняти її на щось? А раптом — ця думка промайнула в голові, як облудна, несподівана блимавка — він з якоїсь причини вагається? Чи здатний він сумніватися? З Діком Єнсі ніколи не знаєш напевне. Його думки неможливо вгадати. Алму охопила нетерплячка й водночас страх.

— Боюсь, мушу наполягати на тому, містере Єнсі, — сказала вона, — щоб ви пояснили причину свого приїзду.

Дік Єнсі був не з тих людей, які щось комусь пояснюють. І Алма знала це краще за всіх. Він не марнував слів на всілякі нікчемні пояснення. Він узагалі не витрачав слів намарно. З самого малку Алма ніколи не чула, щоб він промовив більш як три слова поспіль. А того дня Діку Єнсі вистачило всього двох слів, які він процідив крізь зуби, рушивши до дверей і жбурнувши їй при цьому валізу.

— Спаліть її, — сказав він.

Цілу годину Алма сиділа наодинці в батьковому кабінеті, втупившись у валізу, мовби силкуючись роздивитись — через зношену, поплямовану сіллю шкіру — що ховається усередині. Чому, заради Бога, Єнсі це сказав? Навіщо він завдав собі клопоту привезти їй ту валізу з другого кінця світу — щоб її спалити? Якщо так, то чому він сам її не спалив? І чи треба їй спершу відчинити валізу й подивитися, що всередині, чи ні? Чому він так довго вагався, перед тим, як її віддати?

Розпитати його про все це, звісно, не було змоги: він давно поїхав геть. Дік Єнсі рухався з неймовірною швидкістю; тепер він уже міг бути на півдорозі до Аргентини. Та навіть якби він зостався в Білому Акрі, то б не відповів на жодне з її запитань. Вона це знала. Такі розмови не входили до послуг, що їх надавав Дік Єнсі. Зрозуміло було одне: перед нею — дорогоцінна валіза Емброза, а ще дилема, що з нею робити.

Алма вирішила забрати її до свого кабінету в возівні, щоб там спокійно подумати на самоті. Вона поставила валізу на канапу в кутку — там, де багато років тому з нею щебетала Ретта, де Емброз любив простягнутися, звісивши на землю довгі ноги, де Алма спала в похмурі місяці після його від’їзду. Вона оглянула валізу. Два фути заввишки, півтора фута завширшки, шість дюймів завглибшки — простий прямокутник із дешевої волової шкіри кольору меду. Подряпана, поплямована й непримітна. Ручка, напевно, не раз ламалася, бо її кілька разів обмотали дротом і шкіряними смужками. Металеві кутики поржавіли від морського повітря й часу. Над ручкою ледь виднілися викарбувані ініціали: «Е. П.». Два шкіряні ремені скріпляли валізу докупи, наче попруга, затягнута попід черевом коня.

Замка — як і варто було сподіватися від Емброза — не було. Він є — точніше, був — такий довірливий. Може, якби валіза мала замок, вона б її не відкривала. Може, варто було б одного легенького натяку на якусь таємницю, і вона б відступила. А, може, й ні. Алма була з тих