Іди, вартового постав - Харпер Лі

Джін-Луїза кинула водити пальцем по краю мокрої чашки у раковині. Струсила краплю води з пальця на підлогу і розтерла її ногою.

— Тьотю,— сказала вона сердечно,— а не пішли б ви в дупу?

Ритуал, встановлений між Джін-Луїзою і її батьком по суботніх вечорах, був надто давній, щоб його ламати. Джін-Луїза увійшла до вітальні, зупинилася перед батьковим кріслом і кашлянула.

Атикус відклав убік газету і подивився на доньку. Вона повільно покрутилася.

— Всі змійки застібнуті? Шви на панчохах не перекручені? Вихри пригладжені?

— Сьома година, і все до ладу,— відповів Атикус.— Ти кляла тітку.

— Ні.

— А вона мені сказала, що кляла.

— Я нагрубіянила, але не лихословила.

Коли Джін-Луїза і її брат були дітьми, Атикус якось провів чітке розмежування між копрологією — і богохульством. З першим він ще міг змиритися, але не терпів, коли в це втягували Бога. В результаті Джін-Луїза і її брат ніколи не кляли в його присутності.

— Вона мене допекла, Атикусе.

— Не треба було її до цього доводити. Що ти їй сказала?

Джін-Луїза переповіла. Атикус скривився.

— Краще б тобі з нею помиритися. Доню, її, буває, заносить, але вона добра жінка...

— Це через Генка. І вона мені дошкулила...

Атикус, як людина мудра, вирішив облишити цю тему.

Дверний дзвоник Фінчів здавався інструментом містичним; завжди можна було вгадати настрій людини, яка дзвонить. Коли пролунало «дзень-дзень!», Джін-Луїза знала, що у Генрі все просто чудово. Вона кинулася до дверей.

Коли він увійшов до передпокою, до неї долинув приємний, суто чоловічий запах крему для гоління, тютюну, нового автомобіля і припорошених книжок, але спогад про розмову на кухні дещо притлумив її втіху. Несподівано вона обійняла Генрі й сховала обличчя у нього на грудях.

— За що це мені? — спитав він, страшенно задоволений.

— За Загальні Принципи, відстояні у війні на Піренейському півострові[14]. Ходімо.

Генрі зазирнув до вітальні, де сидів Атикус.

— Я привезу її додому не пізно, містере Фінч.

Атикус помахав йому газетою.

Коли вони вийшли в ніч, Джін-Луїза подумала, як учинила б Александра, якби дізналася, що її племінниця ще ніколи в житті не була так близько до шлюбу з бидлом.

Частина II

4

Місто Мейком, штат Алабама, завдячує своїм розташуванням винахідливості такого собі Синкфілда, який ще на зорі формування нашого округу тримав на перехресті двох битих шляхів єдину в тій місцину таверну. Губернатор Вільям Ваєт Бібб, прагнучи забезпечити мир і спокій у новому окрузі, вислав двійко землемірів, щоб визначити точний центр того округу і започаткувати там головне місто з усіма урядовими установами, і якби Синкфілд не наважився на один зухвалий хід, щоб зберегти свої володіння, Мейком опинився б посеред Вінстонської трясовини — в місці, позбавленому будь-якої привабливості.

Натомість Мейком розростався навколо таверни Синкфілда, тому що Синкфілд напоїв одного вечора землемірів, примусив їх розкласти свої мали й графіки, тут підрізати, там додати і встановити центр округу там, де влаштовувало Синкфілда. Наступного дня він їх вирядив у зворотну путь з усіма їхніми мапами і п’ятьма квартами самогону в саквах — по дві на брата й одну для губернатора.

Джін-Луїза так і не дійшла однозначного висновку, чи справді мудрим був маневр Синкфілда: він розташував місто за двадцять миль від єдиного на той час громадського транспорту — пароплава, і людині з південного кінця округу доводилося витрачати два дні, щоб дістатися Мейкома по магазинний крам. Унаслідок цього місто не розширювалося протягом більш як 150 років. Головною причиною його існування були урядові установи. Від перетворення на ще одне неоковирне містечко в Алабамі Мейком рятувала велика кількість представників вільних професій: до Мейкома їздили, коли треба було вирвати зуб, відремонтувати фургон, перевірити роботу серця, покласти гроші в банк, показати мулів ветеринару, спасти душу і подовжити іпотеку.

Нові люди оселялися там нечасто. Одні й ті самі родини брали шлюб з одними й тими самими родинами, аж доки стосунки безнадійно не заплуталися, і місцеве населення виглядало одноманітно: всі були дуже схожі між собою. Джін-Луїза аж до Другої світової війни перебувала у родинних стосунках — кревних чи через шлюби — майже з усім містом, але це ще було дрібницею порівняно з північною частиною округу Мейком, де у місцині під назвою Старий Сарем мешкали дві сім’ї, спершу цілком окремі, але які, на нещастя, мали майже однакове прізвище. Каннінгеми одружувалися з Коннінгемами, і відмінність у написанні прізвища носила суто академічний характер, доки один з Каннінгемів не надумався пожартувати з Коннінгемом стосовно землеволодіння і не звернувся до суду. Саме під час відкритих судових слухань у цій справі Джін-Луїза вперше і востаннє побачила, як суддя Тейлор зайшов у глухий кут. Джімз Каннінгем засвідчив, що його мати іноді підписувалася Каннінгем на різних документах, але насправді вона була Коннінгем, просто не дуже-то розумілася на орфографії, а ще була схильна дивитися удалечінь, сидячи на веранді. Вислухавши за дев’ять годин чимало оповідок мешканців Старого Сарема, суддя Тейлор відмовив у розгляді справи на підставі дріб’язковості звинувачення й оголосив, що щиро сподівається: сторони вдовольняться тим, що їм дали змогу висловитися публічно. Так воно і було. Саме цього вони головно й домагалися.

Перша брукована вулиця в Мейкомі з’явилася лише в 1935 році, завдяки люб’язності Ф. Д. Рузвельта, та навіть і її важко було назвати брукованою вулицею. З певних міркувань Президент вирішив, що просіка від парадного входу молодшої школи Мейкома до перетину двох колій, що прилягали до шкільної території, потребує удосконалення, і вона була відповідно удосконалена, що призвело до розідраних колін і розбитих голів у дітей, а також до виданої директором школи заборони гратися на тротуарі. Таким чином у серцях покоління Джін-Луїзи було засіяно зерна прав штатів.

Друга світова війна змінила Мейком: хлопці повернулися з химерними ідеями щодо того, як заробляти гроші, і прагненням надолужити згаяний час. Вони перефарбували батьківські хати у жаскі кольори, побілили мейкомські крамниці та встановили неонові вивіски; вони зводили собі будинки з червоної цегли на місці кукурудзяних нив і соснових борів; вони спотворили обличчя старого міста. Вулиці тепер не лише замостили, їм дали назви (як-от авеню Аделіни, на честь міс Аделіни Клей), але старі мешканці не вживали цих назв — досить сказати «дорога, що йде повз Садибу Томпкінсів», і кожний зрозуміє.

По війні молоді люди з орендованих ферм по