Іди, вартового постав - Харпер Лі

— А ти пам’ятаєш, як Джемі випав з машини?

Вона засміялася.

— Після того я його тижнями цькувала: хлопець, який не може дістатися Чорторию Баркера, щоб не випасти з машини, просто велика мокра курка.

У далекому минулому Атикус мав для поїздок старий автомобіль з брезентовим верхом, і якось, коли він віз Джемі, Генрі та Джін-Луїзу купатися, машина підстрибнула на особливо неприємній вибоїні, і Джемі викинуло на дорогу. Атикус безтурботно їхав далі до самого Чорторию, бо Джін-Луїза не мала наміру сповіщати батька, що Джемі від них відстав, як і не дала це зробити Генрі, ухопивши його за палець і мало не зламавши того. Коли ж вони прибули на берег затоки, Атикус обернувся, привітно гукнув: «Злізайте!» — і тут усмішка застигла у нього на обличчі. «Де Джемі?» Джін-Луїза сказала, що він ось-ось має підійти. І коли Джемі з’явився, геть захеканий, спітнілий і брудний після свого вимушеного спринту, він промчав повз них і пірнув у воду просто в одязі. За кілька секунд над водою показалося його сердите обличчя, і він крикнув: «Ану сюди, Скауте! Боїшся, Генку?» Вони прийняли виклик, і Джін-Луїзі здалося, що Джемі її задушить на смерть, але врешті-решт він її відпустив — бо там був Атикус.

— На Чорториї побудували деревообробну фабрику,— повідомив Генрі.— Тепер там не поплаваєш.

Генрі під’їхав до закусочної і посигналив.

— Зроби нам, будь ласка, дві содові з собою, Білле,— сказав він молодику, який вийшов на його виклик.

У Мейкомі людина або п’є, або не п’є. Якщо людина п’є, вона ховається у себе за гаражем, відкриває пляшку пива і видудлює її. Якщо людина не п’є, вона під покровом ночі замовляє у закусочній содову з собою: то річ нечувана, якщо хтось перехиляє перед вечерею або після вечері скляночку-другу сам-на-сам або удвох з котримсь із сусідів. Це називається Соціальне Пияцтво. Ті, що пиячать соціально, не належать до вищих прошарків, а оскільки в Мейкомі не було людей, які б у власних очах не належали до вищих прошарків, то не було і Соціального Пияцтва.

— Тільки не дуже міцне для мене, любий,— попросила вона Генрі.— Просто трохи зафарбуй воду.

— Так і не навчилася пити? — Генрі витяг з-під сидіння коричневу пляшку віскі «Сігрем Севен».

— Міцного не навчилася.

Генрі налив трошечки віскі у її паперовий стаканчик із содовою. Собі він налив повноцінну чоловічу порцію, розмішав пальцем, затиснув пляшку між колінами і закрутив ковпачок. Пхнувши її назад під сидіння, Генрі завів машину.

— Поїхали,— сказав він.

Колеса шурхотіли по асфальту, заколисуючи Джін-Луїзу. У Генрі Клінтоні їй найбільше подобалося, що він дозволяв їй мовчати, коли вона того хотіла. Розважати його не було потреби.

Генрі ніколи не докучав Джін-Луїзі, коли на неї находив такий настрій. Своїм лібералізмом він не поступався британському прем’єру Асквіту[16], а до того ж добре знав, що вона цінує його за таку терпимість. Їй було невідомо, що навчив його цієї чесноти її батько. «Зачекай, синку,— якось сказав йому Атикус, котрий дуже рідко коментував поведінку своєї доньки,— не тисни на неї і не підштовхуй. Дай їй рухатися з власною швидкістю. Варто її підштовхнути — і жоден мул у нашому окрузі не зрівняється з нею в упертості».

Група Генрі Клінтона на юридичному факультеті університету складалася зі здібних, але позбавлених почуття гумору ветеранів. Конкуренція була страшенна, та Генрі звик до важкої праці. Хоча він тримався на належному рівні й навчався добре, він небагато вивчив з того, що мало справді практичну цінність. Атикус Фінч мав рацію, кажучи, що єдина користь від університету полягає в тому, що той дозволив Генрі затоваришувати з майбутніми політиками, демагогами і державними діячами штату Алабама. Розуміння юриспруденції приходить лише з практикою. Предмет під назвою «Штат Алабама і змагальні папери з прецедентного права», скажімо, був настільки ефемерний, що Генрі склав його, просто зазубривши підручник. Злостивий чоловічок, який читав цей курс, був єдиним на факультеті професором, який мав достатньо мужності цей предмет викладати, але навіть він продемонстрував жорсткість недосконалого розуміння. «Містере Клінтон,— сказав він якось, коли Генрі наважився запитати його про аж надто неоднозначний іспит,— як на мене, то ви можете писати свої відповіді аж до другого пришестя, але якщо ваші відповіді не збігаються з моїми, значить, вони неправильні. Неправильні, сер». Що ж дивуватися, коли Атикус збив Генрі з пантелику в перші ж дні їхньої співпраці такими словами: «Змагальні папери — це просто викладення того, що збираєшся говорити на суді, тільки у письмовій формі». Терпляче й ненав’язливо Атикус навчив Генрі всього, що слід знати про свою справу, але Генрі нерідко задавався питанням, чи він опанує юриспруденцію лише у такому самому поважному віці, як Атикус. «Том безвусий, син сажотруса»[17]— Це ота стара справа про звільнення на поруки? Ні, перша зі справ про знайдені скарби: право власності має істинний володар скарбу, а не той, хто його знайшов. Це коли хлопець знайшов брошку.

Генрі поглянув на Джін-Луїзу. Вона дрімала.

«Я її істинний володар,— подумав він,— я — понад усякий сумнів». Відтоді як вона жбурляла у нього камінці; відтоді як їй мало голову не відірвало, коли вона гралася з порохом; відтоді як вона наскакувала на нього ззаду і затискувала у жорсткому напівнельсоні, поки він не просив пощади; відтоді як вона одного літа хворіла й у маренні кликала його, Джемі та Ділла... Цікаво, де зараз Ділл. Джін-Луїза мусить знати, вони спілкуються.

— Кохана, а де тепер Ділл?

Джін-Луїза розплющила очі.

— Востаннє він писав мені з Італії.

Вона ворухнулася. Чарльз Бейкер Гарне. Ділл, її сердечний друг. Вона позіхнула і задивилася, як машина ковтає білу лінію на шосе.

— Нам ще далеко? — спитала Джін-Луїза.

— Миль десять.

— Уже відчувається, що річка десь поруч.

— Ти, напевне, наполовину алігатор,— пожартував Генрі.— Я нічого такого не відчуваю.

— А Двопалий Том ще тут?

Двопалий Том водився всюди, де була річка. Він був геній — копав тунелі під Мейкомом і ночами пожирав свійських курчат; одного разу він подолав відстань від Демополіса до Тензаса. Він був такий старий, як і сам округ Мейком.

— Може, ми його сьогодні зустрінемо.

— А чого ти раптом спитав про Ділла?

— Не знаю. Просто згадав його.

— Він тобі ніколи не подобався, правда ж?

Генрі усміхнувся.

— Я ревнував до нього. Він монополізував