Іди, вартового постав - Харпер Лі
«Я йому потрібна?» — перепитала вона.
«Так, люба. Ти ж усе усвідомлюєш, хіба ні? Не мені це тобі казати».
Скажіть мені. Заспокойте мене. Ви пхаєтесь у своїх черевиках на нашу приватну територію. Господи, та ми з ним ніколи навіть не зачіпали цієї теми!
«Тьотю, якщо я потрібна Атикусу, я, звісно, залишуся. Але зараз я йому потрібна, як дірка в голові. Разом у цій хаті ми обоє будемо нещасні. Це знає він. Це знаю я. Хіба ви не бачите: якщо ми не повернемося до звичного життя, яким жили до того, як не стало Джемі, наше одужання вельми затягнеться. Тьотю, не можу вам пояснити, але, слово честі, єдине, в чому полягає мій обов’язок перед Атикусом, це і далі робити те, що я роблю,— заробляти на себе самій і жити своїм життям. А знадоблюся я Атикусу аж тоді, коли він зовсім підупаде на здоров’ї, і годі й говорити, як саме вчиню я тоді. Невже ви не розумієте?»
Ні, Александра не розуміла. Вона бачила те, що бачив Мейком, а Мейком вимагав, щоб кожна дочка виконувала свій обов’язок. Обов’язок єдиної доньки овдовілого батька по смерті його єдиного сина був очевидний: Джін-Луїза має повернутися й оселитися з Атикусом; так роблять справжні дочки, а хто цього не робить — не дочка.
«...Ти можеш отримати посаду в банку і їздити на узбережжя на вихідні. Нині в Мейкомі є приємне товариство, багато нової молоді. Ти ж, здається, любиш малювати?»
Любиш малювати. Як, у біса, Александра уявляє її вільні вечори в Нью-Йорку? Мабуть, так само, як кузен Едгар. Спілка студентів-художників по вихідних о восьмій. Юні леді роблять ескізи, пишуть акварелі й короткі фрагменти художньої прози. Для Александри існує чітка й огидна відмінність між тим, хто малює, і художником; між тим, хто пише, і письменником.
«...На узбережжі безліч чудових краєвидів, і ти будеш вільна по вихідних».
Господи! Вона хапає мене, коли я майже божеволію, і планує моє життя. Як може вона бути його сестрою і не мати найменшої гадки про те, що в голові у нього, що в голові у мене, що в голові у будь-кого? Господи, ну чому ти не дав нам окремого язика, аби розтлумачувати тітці Александрі?
«Тітонько, легко вказувати іншим, що треба робити...»
«Але дуже важко примусити їх це зробити. Причина майже всіх проблем на світі полягає в тому, що люди не роблять того, що їм кажуть».
Усе було, певно, вирішено. Джін-Луїза залишиться вдома. Александра повідомить Атикуса, і він перетвориться на найщасливішу людину на землі.
«Тьотю, я не залишуся, бо тоді Атикус став би найсумнішою людиною на землі... проте не хвилюйтеся, Атикус усе чудово розуміє, і я впевнена, що коли ви візьметеся за цю справу, то примусите зрозуміти і весь Мейком».
Але на це їй глибоко застромили гострий ніж:
«Джін-Луїзо, твого брата непокоїла твоя легковажність, непокоїла до самої смерті!»
На його могилу падав тихий дощ, вечір був спекотний... Ти ніколи цього не казав, ти ніколи навіть про таке не думав; якби думав, сказав би. Ти був такий. Спи спокійно, Джемі.
Джін-Луїза почала сипати собі сіль на рани: Так, я легковажна. Егоїстична, свавільна, забагато їм і почуваюся як молитовник. Господи, прости мене за те, що я не роблю того, що повинна б робити, і роблю те, чого робити не повинна... до біса!
Вона повернулася до Нью-Йорка з роз’ятреним сумлінням, яке навіть Атикус не зміг угомонити.
Це сталося два роки тому, і Джін-Луїза вже давно кинула перейматися своєю легковажністю, а Александра обеззброїла її, здійснивши єдиний у своєму житті акт благородства: коли Атикус захворів на артрит, вона переїхала до нього жити. Джін-Луїза від вдячності почувалася упокореною. Якби Атикус знав про таємну угоду між сестрою і донькою, він би їм ніколи не пробачив. Йому ніхто не був потрібен, але то була блискуча ідея — мати поруч когось, хто дбає про нього, застібає йому ґудзики на сорочках, коли руки його не слухаються, і господарює в домі. Ще півроку тому це робила Келпурнія, але вона сильно постаріла, й Атикус більше займався домашніми справами, ніж вона, от вона й відбула до негритянського кварталу в почесну відставку.
— Давайте я помию, тітонько,— зголосилася Джін-Луїза, коли Александра зібрала кавові чашки. Вона підвелася і потягнулася.— Коли отак сидиш, тягне на сон.
— Та тут лише три чашки,— відізвалася Александра,— я все перемию за одну мить. Сиди собі на місці.
Джін-Луїза сіла на місце й оглянула вітальню. Старі меблі гарно вписалися у новий будинок. Вона кинула погляд на їдальню і побачила на буфеті важкий срібний глек на воду, який належав ще її матері, келихи і тацю, яка аж сяяла на тлі ясно-зеленої стіни.
«Батько просто неймовірний,— подумала вона.— Життя його входить у останню фазу, а він зносить старий будинок і зводить новий у новому кварталі міста. Я б так не змогла». Тепер на місці їхньої старої оселі стоїть кафе-морозиво. Цікаво, хто там хазяїн?
Вона увійшла до кухні.
— Ну, як там у Нью-Йорку? — спитала тітка.— Хочеш ще кави, поки я її не вилила?
— Так, мем, дякую.
— До речі, у понеділок вранці я влаштовую на твою честь кавове частування.
— Тітонько! — простогнала Джін-Луїза.
Кавове частування було традицією Мейкома. Його влаштовували на честь дівчат, які поверталися додому. Таких дівчат виставляли напоказ о 10.30 ранку з єдиною метою: дозволити молодим жінкам їхнього віку, які залишилися в Мейкомі, їх як слід роздивитися. Дитяча дружба рідко поновлювалася за таких умов. Джін-Луїза втратила зв’язок майже з усіма, з ким виросла, і не надто бажала відродження стосунків з товаришами юних літ. Роки, проведені у школі, були для неї нестерпні, а до жіночого коледжу, в якому навчалася, вона не плекала жодних сентиментів, й ніщо так її не пригнічувало, як оточення людей, які гралися у «Пам’ятаєш таку-то чи таку-то».
— Мене зазвичай лякає перспектива кавового частування,— сказала вона.— Але я не проти.
— Я так і думала, люба.
Джін-Луїза відчула приплив ніжності. Вона ніколи не зможе належно віддячити тітці за те, що та переїхала до Атикуса. Вона вважала себе негідницею за те, що завжди ставилися саркастично до тітки, котра, попри свої корсети, була доволі вразливою і мала своєрідну вишуканість, якої у Джін-Луїзи не буде ніколи. Вона таки остання в своєму роді, подумала Джін-Луїза. Всі війни обійшли її стороною, хоча за її
