Іди, вартового постав - Харпер Лі
Хоча вигляд Мейкома і змінився, ті самі серця билися у нових оселях під музику нічних концертів по телебаченню. Можна скільки завгодно білити і ставити кумедні неонові вивіски, але старі колоди міцно трималися і під цим новим тягарем.
— Тобі тут не подобається, правда ж? — спитав Генрі.— Я бачив твоє обличчя, коли ти увійшла в двері.
— Консервативний опір змінам, от і все,— відповіла Джін-Луїза з набитим смаженими креветками ротом.
Вони сиділи у ресторанчику готелю «Мейком» на хромованих стільцях за столиком на двох. Кондиціонер нагадував про свої наміри безнастанним тихим гуркотінням.
— Єдине, що мені тут подобається,— нічим не відгонить.
Довгий стіл, заставлений багатьма стравами, затхлий запах старих кімнат і гарячого лою на кухні.
— Генку, що таке «Гарячий-лій-на-кухні»?
— М-м?
— Якась там гра абощо?
— Ти маєш на увазі «Гарячий горох», кохана. Це коли швидко крутять скакалку і намагаються тебе збити з ніг.
— Ні, щось типу квача.
Вона не могла пригадати. Пригадає, напевне, коли вмиратиме, а зараз тільки промайнув якийсь проблиск про джинсовий рукав і короткий вигук «Гарячийлійнакухні!» Цікаво, кому належав той рукав і що з нього вийшло. Може, він якраз і живе зі своєю жінкою й дітьми в одному з тих нових будиночків. У Джін-Луїзи виникло дивне відчуття, що час пройшов повз неї.
— Генку, поїхали на річку,— сказала вона.
— Ти ж не сумнівалася, що ми поїдемо, правильно? — усміхнувся Генрі. Він так і не з’ясував, чому Джін-Луїза найбільше нагадувала себе колишню, коли приїздила на Пристань Фінча: здавалося, вона щось усмоктувала там з самого повітря.
— Ти — як доктор Джекіл і містер Гайд,— сказав він.
— А ти забагато дивишся телевізор.
— Іноді мене здається, що я тебе тримаю отак,— він стиснув кулак,— та лише подумаю, що вже упіймав тебе і міцно держу, як ти від мене втікаєш.
Джін-Луїза звела брови.
— Містере Клінтон, якщо дозволите одне зауваження від світської дами, ви не вмієте приховувати своїх намірів.
— Тобто?
Вона широко усміхнулася.
— Невже ти не знаєш, як упіймати жінку, любий? — вона пригладила уявний «їжачок» і нахмурилася.— Жінкам подобається, коли їхні чоловіки владні й водночас слабкі, якщо ти здатен це поєднати. Примусь їх почуватися безпорадними, особливо коли їм відомо, що на них легко можна воду возити. Ніколи не сумнівайся у собі в їхній присутності й за жодних умов не кажи їм, що не розумієш їх.
— Touché, кохана,— сказав Генрі.— Але я не зовсім погоджуюся з твоєю останньою порадою. Я завжди гадав, що жінкам подобається бути незбагненними і загадковими.
— Ні, вони просто люблять здаватися незбагненними і загадковими. Коли ти відкинеш усю цю мішуру, то побачиш, що кожна жінка на землі мріє про сильного чоловіка, який знає її як свої п’ять пальців, який їй не тільки коханець, а й Сторож Ізраїлів[15]. Безглуздо, правда?
— Тоді їй потрібен батько, а не чоловік.
— До цього все й зводиться,— відповіла Джін-Луїза.— Книжки тут не брешуть.
— Щось ти аж надто мудра сьогодні. Де ти всього цього набралася?
— Забув, що я живу в гріху в Нью-Йорку,— відповіла Джін-Луїза. Вона запалила цигарку і глибоко затягнулася.— Я цього навчилася, спостерігаючи випещені молоді пари з Медисон-авеню,— тобі знайомий їхній жаргон, любий? Він класний, але для нього треба мати особливий слух,— це ніби племінне фанданго, але універсальне. Все починається з того, що жінки страшенно нудяться, бо їхні чоловіки виснажуються, заробляючи гроші, й не звертають на них уваги. Та коли жінки починають скандалити замість зрозуміти, чому так сталося, чоловіки знаходять для себе співчутливе плече, на якому можна виплакатися. Потім, коли їм набридає говорити про себе, вони повертаються до своїх дружин. Усе йде ідеально деякий час, але тут нудяться чоловіки, і жінки знову починають скандалити, і все йде по колу. Чоловіки у наші дні перетворили Іншу Жінку на психотерапевта, тільки значно дешевшого.
Генрі не зводив з неї очей.
— Ніколи не чув, щоб ти так цинічно говорила,— промовив він.— Що з тобою?
Джін-Луїза примружилась.
— Вибач, любий,— вона зім’яла свою цигарку.— Я просто страшенно боюся вийти заміж не за ту людину, тобто не за того, хто мені підходить. Я така сама, як всі інші жінки, і хибно обраний чоловік перетворив би мене на суще стерво у рекордний строк.
— А чому ти так упевнена, що вийдеш не за того? Хіба не знаєш, що я лупцюю жінок і все таке?
Чорна рука простягнула рахунок на маленькій таці. Рука була їй знайома, і Джін-Луїза підвела очі.
— Привіт, Альберте,— сказала вона.— Тебе одягнули в білу куртку?
— Так, мем, міс Скаут,— відповів Альберт.— Як там Нью-Йорк?
— Просто супер,— сказала вона і подумала: хто ще у Мейкомі досі пам’ятає її як Скаута Фінч, неповнолітню шибайголову, хуліганку, яких мало. Ніхто, мабуть, окрім дядька Джека, який іноді безжально її збентежував, розказуючи гостям своїм дзвінким речитативом про її дитячі бешкети. Вона побачиться з ним завтра у церкві, а по обіді піде до нього в гості до самого вечора. Дядько Джек був однією з невід’ємних утіх Мейкома.
— Чому так сталося,— обережно почав Генрі,— що по вечері ти випиваєш тільки половину своєї другої чашки кави?
Джін-Луїза подивилася на свою чашку і здивувалася. Найменший натяк на її особисті дивацтва її бентежив. Генк спостережливий, якщо таке помітив. Але чому він чекав цілих п’ятнадцять років, щоб сказати про це?
5
Сідаючи в машину, вона боляче вдарилася головою об верх.
— Прокляття! Чому не можна робити дахи трохи вищими! — Джін-Луїза терла чоло, поки не розійшовся туман в очах.
— Все гаразд, кохана?
— Та нібито.
Генрі тихенько причинив дверцята, обійшов машину і всівся поруч із Джін-Луїзою.
— Надто довго живеш у Нью-Йорку,— зауважив він.— Там ти, мабуть, на машинах не їздиш.
— Не їжджу. Невдовзі зріжуть висоту ще на цілий фут. Наступного року зможемо тільки лежати у машині.
— Літатимемо, як ядро з гармати,— підхопив Генрі.— Від Мейкома до Мобіла за три хвилини.
— Мене цілком задовольнив би старий квадратний «б’юїк». Пам’ятаєш їх? У них
