Химера - Михайло Савович Масютко
Я стою на порозі своєї хати тепер так само, як стояв я тут у тому лютому і голодному 1933—му році. Тепер я спокійно дивлюся на цей поріг, а тоді я боявся відчинити двері і переступити його. Той рев бульдозерів, ті кістки під колесами, цей поріг і ці двері зворушили в мені будоражною силою те, чого я і без того не забував ніколи.
У той день я приїхав з Кавказу і привіз торбу окрайців хліба. Коли я зайшов до хати, ніхто не кинувся мені назустріч. Мати лежала в одному кутку, старший брат — у другому. Вони не повставали, не зраділи моїй появі, а подивилися на мене так, ніби побачили когось чужого чи незнайомого. Найменший брат Петрусь стояв коло печі, брав жменею з мірки попіл і їв його. Він перший обізвався до мене:
— Олексо! Ти вже приїхав? У тебе хліба нема?
Я розв’язав торбу, і дитина припала до хліба. Тяжко витягаючи з себе кожне слово, мати промовила:
— Не давай нам багато хліба їсти, бо помремо.
Та я не міг відірвати Петруся від черствих окрайців. А коли він наївся, голосом засудженого на страту сказав:
— Ой Олексо, Олексо! Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати.
Матір і старшого брата я врятував, а малого, другого дня вранці вже не добудився.
Я сам його поховав на тому цвинтарі, де тепер роблять парк культури і відпочинку. Там багато тоді було поховано людей, більше ніж півсела. їх ховали без домовин у неглибоких могилах, бо нікому було копати. Тому бульдозери тепер так легко виривають їхні кістки.
Немало води з того часу вже сплило у Дніпрі, минули десятки весен і зим, та не буває дня, щоб у моїх вухах не прозвучали слова: «Так хочеться жити, так хочеться жити, а мусиш вмирати».
І ось зараз, коли я оце стою на порозі своєї хати і дивлюся на цвинтар, де бульдозери ламають кістки брата, в мене виникає запитання: «За що його вбито? Чому він помер з голоду в нашій багатій землі у той урожайний 1933 рік?»
Парк культури і відпочинку.
Там, на кістках мого брата, буде місце розваги. На місці, де повинен бути жалобний пам’ятник Україні, будуть співати і танцювати.
«Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати», — звучить у моїх вухах.
Кажуть, що скоро буде комунізм.
Чи за комунізму мені не вчуватимуться передсмертні Петрусеві слова?
Вчуватимуться!
Бо комунізм мені ввижається хлібом, вирваним з рота мого маленького брата.
с. Стати, 1957
БІЛОКІНЬ — ЛЮДОЇД— О, не кажіть, цей тридцять третій рік і я не можу забути.
— Наголодувалися й ви?
— Ні, я не голодував.
— Хіба, може, ви жили тоді не в Україні?
— Я жив в Україні, у Харкові, працював машиністом на паровозі, їздив часто до Москви і привозив звідти паляниці з нашої української пшениці. А люди ж мерли, як мухи. Ой, страшно ж було!
Одного разу, як я збирався їхати до Москви, підійшов до мене чоловік. Чоловік! Одна назва — чоловік! Ноги — опухлі, як колоди, а голова — череп, шкурою обтягнутий.
— Чи у вас тут на роботу не приймають? — питає.
— Здається, кажу, нам треба робітника на колію. А документи маєш?
— Маю, — каже. Витяг з-за пазухи папірця і дав мені. Я прочитав: «Білокінь Степан Григорович, уродженець села Тихі Води. Людоїд. З’їв свого рідного брата».
— Е ні, чоловіче, — кажу, — з такими документами тебе не приймуть ніде. Зайди он у ту контору, та цю бумажку краще не показуй.
— Та й що ж? Прийняли на роботу його?
— У нас я його не бачив. Одного разу, як ішов з роботи додому, бачив на вулиці під муром серед померлих з голоду одного чи сто таких, як той Білокінь. Я так і подумав тоді, що то він був. Та ось недавно читаю газету. На першій сторінці — фотографія і підпис: «Білокінь Степан Григорович. Передовик, раціоналізатор».
— То що ж, він?
— Хто його знає? Ніби він. Може, не вмер тоді до краю, вичуняв і тепер вибився в люди.
— Забув, що з’їв рідного брата?
Феодосія, 1960
СЛІПИЙ КУРКУЛЬЙого не вивезли на Сибір разом з іншими куркулями через те, що він був сліпий. Не з жалости, звичайно, а просто не хотіли завдавати собі мороки.
— Старий, сліпий, він і так скоро дуба вріже, — вирішили. Землі він не мав, а був у нього млин-вітряк. Старий хоч нічого не бачив, працював у млині ловко. Там він знав напам’ять кожний закуток, кожний ланцюг, і очі йому не потрібні були при роботі. Того млина збудував він тоді, як ще був молодий і зрячий. Млин давав йому добрі прибутки, і старий жив, не бідуючи.
Він колись мав дружину і сина. Та син не вернувся з війни, а дружина померла з туги за сином.
Коли млин забрали, старий рідко виходив зі своєї халупи, яку йому лишили на його подвір’ї. Незрячі очі западали все глибше, осувалися плечі й на спині виростав горб.
Ніхто не знав, як жив і чим харчувався незрячий, та одного погожого дня старий приплентався до контори колгоспу. Боязко переступивши поріг; зняв кривими пальцями шапку і промовив:
— Ви в мене забрали двадцять лантухів борошна, то дайте мені тепер хоч