Химера - Михайло Савович Масютко

відрізнявся від інших учителів своєю ставністю та пунктуальністю. Навіть ми, малі школярі, здогадувалися, що Лебеденко — колишня військова людина. Відрізнявся Лебеденко від інших учителів ще й своєю мовою. Більшість учителів нашої школи, переважно вчителі старої школи, вчили нас українською мовою, а між собою розмовляли російською мовою. І це нас, дітей, дратувало. Ми вважали, що ці вчителі, навчаючи нас, виявляють нещирість. Лебеденко ніколи ніде не говорив російською мовою. І навіть ті «пани», яким від постійного вжитку російської мови важкувато було розмовляти мовою своїх батьків, зверталися до Лебеденка по-українському. За це учні дуже любили цього вчителя, на його уроках ніколи ніяких порушень не було.

Саме того ранку вчитель Лебеденко провадив урок фізкультури в нашому класі на подвір’ї школи. Урок щойно почався. Ми стояли в шеренгах і дожидали команди вчителя. Та раптом я побачив, що до нас ідуть Микола Куліш і Дніпровський. Як тільки вони трохи наблизилися, Лебеденко відразу сказав нам:

— Навчання припиняється. Гуляйте.

Школярі розбіглися хто куди. А Лебеденко підійшов до письменників, привітався з ними, подавши обом руку, і вони, весело розмовляючи, як давні знайомі, усі троє вийшли з подвір’я школи.

Пізніше я здогадувався, що єднало Лебеденка з Миколою Кулішем та Дніпровским. Напевно, Лебеденко був також письменник. Я пригадав собі, що він учив нас таких пісень, яких я по тім ніде не чув і не знаходив ні в яких збірниках. Безперечно, він їх складав і сам створював музику до них.

Та недовго йому довелося творити. На самому початку тридцятих років Лебеденка забрало ґепеу. Вчителі й батьки учнів збирали підписи по селу з проханням, щоб ґепеу випустило Лебеденка. Вони тоді ще не дуже добре знали чекістів. Не знали того, що чека нікого, хто потрапляв до їхніх лабет, не випускає. Вони не знали й того, що багатьох з них чекає та ж доля, як і Лебеденка.

Розстріляло ґепеу Лебеденка разом з кількома селянами нашого села, звинувативши їх у причетності до Спілки визволення України.

Третій раз я побачив Миколу Куліша також у школі, але не в Чаплинській, а в Олешківській. Ми переїхали до Олешка, бо батька перевели туди на роботу в метеостанцію. Це було ранньою весною 1933 року. Я тоді вчився вже у сьомому класі. Була якраз перерва. Ми були на подвір’ї школи. Та ми не бігали й не гралися, як це завжди робили і тепер роблять діти в школах під час перерви, а, як старі діди, повмощувалися попід стінками напроти сонця. Ми навіть не розмовляли поміж собою. Над кожним з нас звисало велике горе. Ми дожидали смерті. Та ще й голодної. Багато хто з нас був уже пухлий. Де нам дожити до нового врожаю, коли зараз уже темніє в очах? Деякі наші товариші вже повмирали, то ж черга за нами. Ми тільки зростом і віком були діти, а думками ми були старими дідами, що приготувалися йти на той світі.

І ось тоді я побачив, як з дверей школи разом з директором вийшов Микола Куліш. На цей раз Дніпровського не було. Вони пройшли кілька кроків і зупинилися. Стояли мовчки і дивилися просто на нас. І мені здалося, а, може, це й справді було так, що на очах Куліша виступили сльози.

— Вся Україна… Вся Україна гине… — донеслися слова Миколи Куліша до наших вух.

He помер я тієї весни в Олешках, врятувався козельцями та рогозою, закінчив там семирічку. Найнявся на дослідну селекційну станцію ганяти горобців. А згодом поїхав до Херсона. Тітка моя, яка там жила, допомогла мені вступити до робітфаку при Херсонському педінституті. Нам, студентам, видавали по 300 грамів хліба на день, а в їдальні ми їли юшку з проса, хоч голодно, проте вже не вмреш.

Пам’ятаю, як Методій Гурович Устенко, викладач української літератури, з неприкритим сумом у голосі повідомив нам, що Микола Куліш відхилився від пролетарського напряму в літературі, і його заарештували.

— Як же це так? — дивувалися ми, студенти. — Зовсім недавно водили нас культпоходом до театру на його п’єсу «97»?

Дніпряни, 1981

РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ДІД

— Чого ви, діду, плачете?

— Як же мені не плакати, дітки мої, коли мою персону не признають.

Дід витер рукавом сльози.

— Хто не признає?

— Усі не признають. Я ж не просто собі якийсь дід, а я революційний дід.

— Хіба ви революційний дід?

— Аякже! Та ви знаєте, що я в революцію воював та ще й як! Я тоді у трьох церквах майно реквізував, чотирьом попам бороди обсмалив, а одного німця повісив.

— Як же ж ви його повісили?

— А так. Він, бісів син, лежав у бур’яні, груди собі перев’язував. Я підгледів це, зайшов нишком ззаду з віжками, зачепив за шию і — на грушу. Ось хто я такий! А скільки я натерпівся від тих харцизяк-петлюрівців! Та вони мене так побили шомполами, що я три тижні на лавку сісти не міг.

— За що ж вони вас так побили?

— За що? За мою революційну діяльність. Я тут у однієї баби перед їхнім приходом масло реквізував. Чотири хунти винесла, стерво, на базар продавати. Треба ж було забрати, щоб не багатіла, сучка, у людей на очах. Та як прийшли ці харцизяки, то вона, буржуйський прихвостень, побігла до них, нажалілась на мене…,

— За те вони вам і вліпили?

— Що вліпили, то вліпили. Голого поклали на колоду й шмагали шомполами моє біле тіло. А їхній отаман ще й командував: «Уздовж! Упоперек! Уздовж! Упоперек!» А наші сільські телепні стояли і реготали, мерзотники. Чудно їм було з того, що за них же революція страждає. Та зате, як прийшли наші, бабу ту я першу передав у руки чека. Там вона й засміялася на кутні. Ось, хто я такий!