Химера - Михайло Савович Масютко

Голова колгоспу обернув до нього своє щуряче обличчя і довго дивився на постать, що нагадувала примару.

— Та можна буде дати йому трохи муки, — промовив скрипучим голосом.

Уповноважений-п’ятдесятитисячник нервово засовався на кріслі.

— Каму? Етаму кравапійце? Ти што-нібудь саабражаєшь сваєй башкой? Мягкатєлая душа твая. Пусть падихает, сабака.

Підійшов до старого, обернув його лицем до дверей і штовхнув у плечі.

— Вихаді і забудь сюда дарогу, експлаататор.

Сліпий куркуль помер у своїй халупі.

Ховали його комсомольці. Взяли мерця за руки й за ноги і кинули на тачанку. Вивезли на глинище, де вбивають сапатих* коней, підвезли до ями, виритої для коня, і вкинули туди сторч головою.

Не заривали.

— Зариють разом з конем, як уб’ють сапатого, — сказав секретар комсомольського осередку.

с. Стати, 1957

Це моя дядина. Тітка Марія. Жінка мого найстаршого дядька Клима. їй уже під дев’яносто. Вона худа й замучена. Глибокі зморшки порізали її чоло й лице, пальці рук викривила праця. Недоля й час тільки не згорбили її, вона залишилась такою стрункою, як була замолоду. Вона ходить з ціпком, але не тому, що їй тяжко ходити, а тому, що недобачає. Вона сидить у нашій хаті й говорить, розповідає. Розповідає про своє життя. їй багато є про що розповісти. Колись вона була жінка веселої вдачі, а тепер вона говорить, схиливши голову:

— Хіба ж легко вік прожити і ні разу не засміятися…?

Чоловіка її, мого дядька Клима, забрали на самому початку колективізації, деякий час тримали в херсонському допрі, а потім вивезли на Сибір. Виснажений тяжкою працею та голодом, помер дядько Клим на лісоповалі в сибірській тайзі. Де саме він помер, де його могила, та й чи є його могила-дядина не знає. Привіз тільки коротеньку сумну звістку олешківський чоловік, що був разом з ним і якому вдалося врятуватися.

Дочка її втекла до Херсона і жила там до війни, та і її не минула лиха година. Якась банда у війну замордувала її разом з чоловіком.

Саму дядину не раз збиралися вивезти до Сибіру, та вона тікала, ховалася у своєї сестри. Бувало так, що мусила ночувати на деревах. Та все-таки піймали її комуністи, вивезли серед зими в голий степ. Утекла тітка Марія. Знову піймали, вивезли в ліс. Тікала, ховалася по сусідніх селах, наймитувала за Дніпром, у львівських євреїв. Голод тридцять третього року витримала. Вижила, харчуючись лободою та козельцями. Хату забрали у тітки Марії. Тепер у тій хаті бібліотека, а дядина живе у старенькій хатині своєї сестри. Її сестра також самітня. Чоловіка й дочку поховала. Та й живуть отак двоє стареньких, недобачають обоє, навпомацки варять собі юшку. Самі обробляють собі город і живуть з того городу, бо за пенсію дуже не розживешся. Тітці Марії платять десять карбованців, а її сестрі, тітці Єльці,—двадцять.

— Як не тяжко жити, а вмирати не хочеться, — каже тітка Марія.

Сумні її оповідання і вкрай вразливі. Але та веселість, що була притаманна їй ще замолоду, іноді проривається між її словами.

— Все повигрібали комуністи, — розповідає дядина.

— Повимітали під мітлу. Вже не дивилися — чи багатий, чи бідний, — ходили від двору до двору. А тут зима холодна насувається. Заховали ми півмішка борошна у скирту соломи, що на городі стояла. Думаємо, будемо хоч галушками рятуватися. І була ще в нас кобила. Не забрали її в колгосп, бо вона стара і сліпа на одне око була. А хмизу з плавнів на ній можна було привезти. Отож ми з сестрою прив’язали ту кобилу коло хліва, а самі пішли на похорон нашої тітки старенької. Приходимо додому під вечір, уже смеркалося. Дивимося, а наш город весь усіяний борошном, а кобила тягає в зубах порожній мішок, і морда її білою зробилася. І сміх, і гріх. Більше горе, ніж сміх, бо одне, що без запасу лишилися зимувати, а друге, як побачать комуністи, що наш город мукою усіяний, то вони нас живцем з’їдать. Заженуть туди, де Макар телят не ганяв, там нам жаба й цицьки дасть. Що нам робити? Як не думали, нічого не придумали. Так і полягали спати, і кобилу не прив’язували, хай хоч сама йде в колгосп, подумали. Навіщо вона нам тепер, коли ми й самі, може, зиму не перезимуємо.

Спали й не спали. Спали й думали, що з нами зроблять комуністи, як побачать борошно на городі.

Удосвіта я прокинулася — глядь у вікно, а там сніжок падає. Сам Господь змилосердився над нами, прикрив наше борошенце і захистив від комуністів.

Дніпряни, березень, 1981

Була пора квітування вишень. Та мало їх залишилося в селі, повирубували слобожани на паливо впродовж холодної зими, надіючись як не ситістю, то теплом пережити той голодний тридцять третій рік.

На подвір’ї Добрунів вишня була. Росла вона якраз перед вікнами на причілку хати. На білі пелюстки її квітів зліталися джмелі та дикі бджоли. Джмелі над вишнею видзвонювали мелодії своїх веснянок.

Перед дверима добрунівської хати стояла бричка, запряжена парою гнідих коней. У хаті метушилися люди, а сам Добрун сидів на пеньку осторонь, ближче до воріт. Хоч сонечко пригрівало добре, сидів він у кожусі та кудлатій баранячій шапці. Добруниха стояла під хатою, сховавши руки під фартух, її діти тулилися до неї, меншенькі двоє хапалися рученятами за спідницю.

Хлопці—комсомольці жваво виносили з хати мішки з пшеницею і вкладали їх на бричку. Під стріхою, приперті до стіни, стояли чотири залізні щупи. Це знаряддя комсомольців. Вони ними вишукують заховане зерно і тим сприяють виконанню плану хлібозаготівлі.

Перед хатою ходив міліціонер Козюра. Його синя шинеля, що латками вилиняла на плечах, була туго підперезана ремінним поясом, а на