Химера - Михайло Савович Масютко
А проти добрунівського двору, на вулиці, зібрався гурт людей. Парубки поспиралися грудьми на загату, а дядьки стояли рівно, діти заглядали крізь щілини дощатих воріт. Вицвілі очі людей не відривалися від мішків з пшеницею, безбарвні губи їх ворушилися, проте ніхто нічого не говорив. Через дорогу стояв гурт молодиць. Вони всі прислухалися до того, що розповідала Добрунова сусідка Настя Набокиха.
— Отож витрусили комсомольці. Під самою піччю закопано було. Три діжки. Отой, отой нащупав, — показувала вона очима на комсомольця, що виліз на бричку поправляти мішки.
— Чий же він? — питала престаркувата молодиця.
— Та Калеників же.
— Старший чи менший?
— Менший. Старший же подався десь у світи хліба роздобувати.
— Ач як порається коло чужого добра. Батько пухне з голоду, а він вишукує пшеницю на людське горе.
— Мабуть, платять їм добре?
— Пайок дають.
— Це ще лучче як плата.
Саме тоді, коли міліціонер зайшов за бричку, одна молодиця розчинила хвіртку і зайшла у двір. Та Козюра наче з-під землі виріс.
— Куди?!
— Я до Христі.
— Ніяких Христів тепер. Сказано ніззя, значить, ніззя. Молодиця повернулася і вийшла з двору, а Козюра підійшов до хвіртки й защебнув її на гак.
— І вам нічого баньки витріщати, — звертався він до людей, що заглядали з-за огорожі. — Тут вам не ярмарок, тут чиниться державна акція.
— Дядю міліціонер! Дайте хоч жменьку пшенички, — почувся тоненький дитячий голос з-під воріт.
— Цю пшеницю ви не їстимете, — говорив Козюра не так до дітей під ворітьми, як до дорослих за загатою. — Її повезуть у Москву, революційний пролетаріат годувати.
— А ти не брешеш, Іване? — сказав високий висохлий до кісток чоловік у кудлатій кучмі. — Хіба то у Херсоні не нашою пшеницею з елеватора засипають заграничні пароходи?
— Ти її нюхав, що впізнав там свою пшеницю? У Херсоні грузять не вашу, а кубанську пшеницю.
— Дайте, дядю, пшенички.
— Дайте, дядю.
— Хоч півжменьки дайте, — чулися дитячі голоски з-під воріт.
— Та дай їм, Іване, трохи пшенички. Хай похрумкають, хай хоч трошки наберуться сили, — звернувся до Козюри старенький дідок, виглядаючи з-за загати.
— Якби я дав оце тепер хоч трохи їм пшениці, мене завтра розстріляли б за розкрадання державної власності.
На той час Плахін вийшов з хати, став коло воза і почав прислухатися до розмови. Вгледівши його, Козюра подався до нього.
— Пшениці просять, — сказав.
— Не здумай дать.
— Та що ви! Мені і в голову таке ніколи б не прийшло.
— Ти іх сєводня накармі, а завтра ані ухватятса за сваі абрєзи і начнут нас же істрєблять. Мало ані унічтожилі наших баєвих таваріщей? Пусть дохнет хахлацкоє атродьє, всьо равно із них нікагда настоящіх камуністов нє будєт.
З хати вийшов комсомолець з дерев’яною ступою у руках.
— Ось, — сказав він, — оце у цій ступі вони пшеницю товкли і варили собі кашу.
— Паставь пад стєнку, — наказав Плахін. — Забєрьом как вещественное даказательство.
Комсомолець поставив її коло щупів і пішов у хату. За ним пішли Плахін та Козюра.
Один парубчак виліз на загату, а з загати спустився у двір. Він підійшов до ступки, нахилився над нею і почав вишкрібати з її дна крихітки зерна та кидати собі до рота.
— Ти як сюди заліз?! — вигукнув Козюра, що вийшов на той час із хати. — Кому сказано було не лізти у двір?!
Хлопець замість відповіді лизнув свою долоню з крихтами пшениці і поплентався не до хвіртки, а до загати.
Іш, абнаглєлі как, падлєци, — сказав Плахін, спостерігаючи це з порогу хати. — Ти сматрі за німі лучше, — наказував він Козюрі. — Не то ані тебе на голову вилєзут.
Хлопець силкувався перелізти через загату, та йому бракувало сили. Піднявшись трохи, він падав назад. До нього підбігли два комсомольці, вхопили його за руки й за ноги і, розгойдавши, зі сміхом, перекинули через загату.
— Та тут іще одна діжка є! — вигукнув комсомолець, виглядаючи з-за дверей.
Всі вигрібальники посунули до хати.
Саме в цей час до хвіртки Добрунівського двору підійшла Ївга Шкарбуниха. її давно прана хустка, що колись була біла, зсунулася на потилицю, а на голові в неї клубочилися пасма сивуватого волосся. З дірок її фуфайки повилазила пучками брудна вата, Ївга була взута у старі калоші на босу ногу. Ноги її блищали, наче були вимазані олією, вони скидалися на витесані колодки і були такі опухлі, що розпирали великі калоші. Її сірі каламутні очі вибризкували іскри несамовитості. У своїй правиці вона тримала сапу з коротким надламаним держаком. ївга штовхнула сапою хвіртку. Хвіртка не відчинилася. Тоді вона стала навшпиньки, перекинула за хвіртку ліву руку і, відчинивши гака, зайшла у двір. Вона підійшла до Добруна, що пригноблений журбою сидів на пеньку, і дивився в землю.
— Оце такий ти хитрий! — заговорила ївга, люто випускаючи слова через свої тонкі губи. — Ти думав, усе село вимре, а ти житимеш? Наші діти у землі гнитимуть, а твої вилупки жирітимуть?
Ївга взяла сапу обіруч і влучно збила з Добрунової голови шапку. Саме тоді, як Добрун від несподіванки сіпнувся і відхилився назад, ївга ступила крок убік і звичним помахом сапи відсікла
