Химера - Михайло Савович Масютко

на лісоповал.

— А може, на Соловки? — голос із тих же нар.

— Ні, на Соловки тепер уже не возять, — заперечив попередній голос.

— А може, нас повезуть у Сибір? — почувся голос з протилежних нар.

— Та ні, так далеко нас не повезуть, — заперечував той, що заговорив про Котлас. — У Сибір возять злодіїв, бандитів, шпигунів.

А нас завіщо? За те, що якогось аникдота розповів, чи не похвалив начальника тоді, як треба було його хвалити?

— Або за те, що про голод згадав? — почувся голос із кутка нижніх нар.

— Або сказав, що двісті грамів зерна на трудодень — це мало, — голос із тих же нар.

— Двісті грамів — це ще добре. А то поставить тобі паличку в своєму зошиті, що на роботі був — і вся тобі плата, — голос із кутка верхніх нар.

— Дивись, щоб тобі за паличку та ще не добавили строку паличок на сім або й десять, — прошевкотів хтось зверху.

— Тепер можна говорити хто що хоче — стукач не побачить у сутінках, сексот не підслухає, не вправиться бігти за вагоном, — відповів на таке застереження голос із протилежних нар, а вагоном прокотився легкий сміх.

— Ні, в Сибір нас не повезуть, — категорично заявив той, що відстоював маршрут до Котласа.

Стало тихо. Кожен думав про свою колючу долю. Та раптом тишу порушив голос:

Чуєш, брате мій, товаришу мій, Відлітають сірим шпуром журавлі у вирій.

Спочатку голос був тихий, повільний, а чим далі він підносився, густішав, сильнішав:

Кличуть кру, кру, кру — у — у… В чужині умру. Доки море перелечу, крилоньки зітру.

І вже спів не спів, а стогін душі:

Мерехтить в очах безкінечний шлях, Гине, гине у тумані слід по журавлях.

«Слід по журавлях» — це наш слід. Хто його відшукає?

Ніхто з наших родичів і близьких не бачив, коли нас позачиняли у ці вагони, ніхто з них не довідається, коли і куди нас повезли. А «Чути кру, кру, кру, в чужині умру» вривалося в наші душі, як невідворотне віщунове передбачення.

Крізь тьмяне мерехтіння світла, яке проникало у вагон знадвору крізь маленькі заґратовані віконця, я розпізнав постать людини, що стояла, обіпершись спиною об дерев’яну стінку вагона. Це він співав. Голос затих, а постать ще довго стояла непорушно. І довго всі мовчали.

Ми не спали всю ніч. Потяг їхав повільно. Люди в брунатно-зелених бушлатах бігали по покрівлі вагонів, гулко гупаючи своїми чобітьми над нашими головами.

— Чого вони бігають по вагонах? — хтось спитав у темряві.

— Перевіряють чи, бува, хтось не виламав стелі, щоб вирватися на волю, — відповів йому голос із нижніх нар.

— А куди він утече, той, що вирветься? Де він дінеться без пашпорта і без грошей?

— Ніхто не втече, а у них є наказ такий, щоб перевіряти. За це їх годують.

На зупинках люди в брунатно-зелених бушлатах били дерев’яними молотками у стінки вагонів — перевіряли, чи ніхто не виламав дошки.

Лежати на нарах було так тісно, що коли комусь була потреба повернутись, мусили повертатися всі. Не тільки с іукіт і гуркіт не погоїли нас, не давала заснути почута пісня: «Кру, кру, кру. В чужині умру… Гине, гине у тумані слід по журавлях». Цей голос заступав інший голос: «Ні, в Сибір нас не повезуть. Нема за що везти нас у Сибір. Нас повезуть у Котлас, на лісоповал». А хіба в Котласі на лісоповалі буде легше, ніж у Сибіру? — роїлися в наших головах думки.

Коли почало розвиднюватися, ми побачили крізь маленькі заґратовані віконця білі хати сільських поселень, що повільно відпливали кудись позад нас. Та це було недовго. Незабаром білі хати замінили темно-сірі ізби — і ми зрозуміли, що наша Україна залишилася позаду нас. «Прощай, Україно», — сказав я сам собі німим голосом.

Під супровід цокоту коліс знов прорвався голос: «Чуєш, брате мій? Кру — у — у, цок-цок, кру — у — у, чик-чик, кру — у — у-у, р-р-р.»

Він так, як і вночі, стояв, спершись спиною об стіну. Хто дрімав, підвівся. Всі сиділи на нарах, підтягнувши коліна до грудей, опустивши голови. Дехто, як погорілець, обхопив голову обома руками. Я дивився на них, і навертались до моєї голови слова поета:

І день іде, і ніч іде, І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки.

Пісня скінчилась, а співак все стояв, спершись об стіну. Я підійшов до нього. Він був старший за мене. Йому було, мабуть, під тридцять, а мені тільки починався дев’ятнадцятий рік. Я спитав його, чи він не артист. Ні, він не артист, він слюсар з заводу «Ленінська кузня», а навчила співати його мати ще змалку.

— У нас усі в роду добрі співаки, а рід наш великий. — Ще я довідався від нього, що засуджено його так само, як і мене, до