Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

під лад базальту міць заліз, й хитались, як вечірній ліс, вивищуючись ув імлі, плиткі людські гурти. І присмерк смородом морив, хоч був ніяк не до пори, — в похмурості застиг, колода ж падала згори, і знову полум’я порив — іскрилися рої. Напали враз: чужі строї від приголомшливих провінцій; залізо реготом своїм вітало світлосяйних принців в вечірнім посеред боїв. Знамена тріпотіли радо, з-під королівської руки над ним за жестом марнотрата, де блякли вогняні армади, спалахували вже зірки… І ніч була. І битва вперта, мов океан, відплив покіль, на березі лишає мертвих, і всі вони, усі важкі. Йде обережно сірий кінь (рушниці чуючи близькі), переступа мерців обачно, навколо трав пречорне тло. А той, що наче вріс в сідло, внизу в холодних росах бачить скрізь срібло, мов розбите скло. Залізо блякле і шоломи лежать, із мертвих кров п’ючи, хтось ще живий, та вже без слова, махає клаптиком парчі… Він не дививсь. Скакав крізь галас туди, де битва ще тривала, з лицем, палаючим од шалу, з очима — в мареві любові… Другої книги друга частина
Пісня жебрака
Од цих воріт до інших іду в спеку і в дощ, завжди; на вухо праве, бува, кладу руку вряди-годи. Йде мій голос, та, на біду, мовби чужий, сюди. Крик отой — і не втямиш ніяк — мій, може, або чийсь. Волаю про дріб’язок всякий я. Поет про більше кричить. Рук урешті торкнеться чоло, тоді вже очі стулю; тягар ляга в колиску долонь більш в спокою, ніж в жалю. Нікому щоб думати не довелось, де голову прихилю. Пісня п’яниці
Це все не від мене. Так сталось воно. Я прагнув триматись. Тримало вино. (Що і як, питав себе.) Тоді, як тепер, на поводі був, поки йому я зовсім продув. Я бевзь. Тепер в його грі я, й воно роздає і смерті, тварюці, мене програє, їм здамся усе одно. Мене, брудну карту, здобуде на гру й, почухавши нею жахливий свій струп, жбурне подалі в лайно.