Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

— Що це ти раптом — чого шепочеш? Щодо мене, то я тебе чую й коли мовчиш, та коли ви тут, на землі, починаєте шепотіти, значить, щось негаразд. Що таке, Анджо, що раптом негаразд? Так, я поламав тобі гілки й ружу, яка на плечі твоєму спала, та нічого не бійся, ружа одужає. Ти тільки не заливай її занадто, поки поранена. А крило ні, дорогенька, крило в мене не болить. Не боліло й тоді, коли твій чоловік хотів перо висмикнути, але, гадаю, вам було б неприємно, якби я не зойкнув, як молода, коли їй наречений сиву волосину висмикує. Та я б трохи ноги розім’яв, коли вже крило не працює, і пройшовся б містом.

— Не треба, заради Бога, не треба, Христом-Богом прошу! — закричала Анджа.

— Добре, добре, не піду, заспокойся!

— Не ходи, у нас матимеш усе, що треба.

— Еге ж, так мені й казали. Якщо задрімаєш і впадеш на землю, перший, хто тебе знайде, проситиме не виходити на люди. Але ніхто не міг пояснити, чому так. Ні, не кажи мені нічого, я не хочу знати. Забагато для мене. Не бійся, я нікуди не піду.

Анджа нагодувала й напоїла крилатого гостя, запропонувала йому ліжко в домі, але він не схотів, сказав, що йому миліше спати просто неба і що ніколи не збагне, навіщо люди зводять дахи. Ліг на траву й заснув як дитя. Вона дивилася на ангела до глибокої ночі й усе ніяк не могла надивитися. Він розмовляв уві сні, лепетав і сміявся, ховав голову під крило й морщив чисте лице, на якому ніколи не відбивалося зло. Насилу облишила його, а мусила, бо вранці на неї чекав довгий шлях. Вона вирішила удосвіта піти в Подмилаччя і розповісти отцю Івану, що до неї в сад упав ангел. Задрімав на небі і впав. Отець Іван зрозуміє, про що йдеться.

Вона встала ще затемна, ангел тим часом перевернувся на інший бік, на щоку йому скрапувала нічна роса, і Анджі захотілося поцілувати його, як колись, прокидаючись серед ночі, цілувала кожне зі своїх дванадцятьох дітей. Не поцілувала, бо не знала, чи міцно спить. Учора він мав тяжкий день, то нехай добре відпочине.

До Подмилаччя Анджі треба було йти цілий день. Коли траплявся хтось із возом, щоб на сіні провезти її частину шляху, вона погоджувалася, але добре пильнувала, щоб не сказати селянинові, як зветься й куди прямує. Ховала знак хреста на лівиці: запихала руку під плахти чи накривала правицею. Зазвичай вона була інакшою, доброю з усіма, і з турками не менше, ніж із християнами, бо і в одних, і в других ставала до роботи, а людей ділила на тих, які чесно платять, і тих, які Бога не бояться й дурять. Але того дня не вірила нікому, всі здавалися підозрілими, і в голові знай крутилося: що б люди зробили, якби дізналися, що в її садок упав ангел. Свої замкнули б його в клітку — правив би їм за мавпу в цирку, брали би гроші з кожного, хто забажав би поглянути на живого ангела. Повискубували б йому все пір’я, приводили б хворих, щоб їх зціляв, а якби ангел того не міг чи не хотів, закінчив би як курка в горщику. А що би з ним турки зробили, Анджа не наважувалась і думати. Щойно побачивши, збагнули б, що їхня віра нікуди не годиться, тож їх охопила би лють і на нього, і на всіх, до кого він прийшов.

У тій дорозі прабаба збагнула, що люди злі, про що вона раніше не думала, тож обережність поволі перетворилася на ненависть. Якщо станеться щось, гадала Анджа, ангел захистить її. Міг би й повернути Мійо зір і слух, влаштувати так, щоб діти дозволяли їй працювати, коли приходить у гості. Буде багато доброго, тільки ось люди не повинні довідатися про ангела.

Отця Івана вона знайшла за церквою — колов дрова. Здивувався, побачивши її, а ще більше здивувався, коли вона попросила про розмову в церкві, а не надворі. Ітиметься про святі речі, сказала вона.

— Невже чоловіка прибила, а тепер сповідатися хочеш? — спробував пожартувати священик, але Анджі було аж ніяк не до жартів.

Вона вхопила його за рукав і потягнула до вівтаря:

— Впав на мій горіх і троянду. Ангел!

— Та невже? Кажеш, отак і впав, просто з неба?

— Так, каже, сон його зморив, от він і впав.

— Ти його хоч нагодувала?

— Так, але він не дуже охочий до їжі й пиття. Мабуть, через те, що крило зламав.

— Крило зламав!

— Так, зламалося крило, але й ружа зламалася. Каже, що ружа загоїться, і крило теж.

— Так і сказав — що він ангел?

— Ні, каже — не знає, хто такий. Але він крилатий, то хто ж це, як не ангел.

— Гаразд, і ти прийшла мені розповісти про це.

— Так, і щоб ти пішов зі мною подивитися на нього.

— Е ні, бачить Бог, не можу я. Треба дров наколоти. Ніхто замість мене того не зробить.

— Я тобі наколю, тільки ходи поглянь.

— Не можу, хто ж буде службу правити.

— Служба не втече, ходім на янгола подивишся.

— Ет, жінко, якби я ходив усюди, куди мене кличуть, то був би волоцюгою, а не Божим слугою. Знайди собі когось іншого, щоб дивився на твого ангела.

Так сказав отець Іван прабабі Анджі й пішов колоти дрова. Вона лишилася стояти сама перед вівтарем, нічого не розуміючи. Щороку в день святого Іво священик згадував про ангелів, а тепер не хоче побачити одного з них. Вона проказала «Отче наш», коли вже до церкви прийшла, перехрестилася й вийшла надвір. Отець Іван стояв, спершись на сокиру, і хотів їй сказати щось іще, але не знав що.

— Пильнуй, уже сутеніє — не впади в ярок по дорозі!

Вона пробурмотіла слова прощання й пішла схилом униз.

— І крила не поламай! — почула голос отця Івана, але не озирнулася.

Анджі було сумно, що все так закінчилося. Замість іти аж у Подмилаччя, могла краще ангелу картопляний пиріг спекти.

Ніч була безмісячна, в лісі перегукувалися сови, щось шаруділо в кожному кущі, світляки наздоганяли один одного, скрипіли на вітрі дерева, і безліч тваринок гинуло, не