Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Першим ділом вона пішла в сад, щоб побачити, чи спить ангел. Знайшла його на тому ж місці, з головою на крилі, ніби на подушці. Він усміхався, і прабабі Анджі здалося, що він лише вдає, ніби спить. Діти часто так робили, і вона завжди дозволяла їм думати, наче вони обдурили її. Але з ним так не буде: вона поцілує його, і виявиться, що ангел не спить. Вона торкнулася вустами його чола, він пахнув молоком і був холодніший за дитину, і Анджа злякалася: аби ж не застудився. Але він і справді спав, і Анджа засоромилася, бо ж подумала, що янголи обманюють. Ще трохи постояла над ним, міркувала, чи треба винести з хати ковдру й укрити його, зрештою вирішила, що це не найкраща ідея, проказала «Вірую» і пішла спати.
Вона прокинулася проти полудня — власне кажучи, розбудив її Мійо, перелякавшись, чи не померла, бува, бо ніколи ще до такої пори не спала. Вона вбралась і почала палити в печі, щоб зготувати каву, але чорт не давав їй спокою, тож вона покинула роботу на середині. Спершу піде в садок, погляне, що там із ним. Але ангела не було під горіхом, біля черешні теж не було; не було й поміж гіацинтів, ні під кущем бузини. Невже, на лихо, таки пішов у місто? Анджа бігала садком, кликала його, прислухалася, чи не відповість, і дивилася в небо, але й угорі нічого не було видно, крім кількох білих баранців, і не чути нічого, крім тьохкання солов’їв і перегуку сорок десь удалині, з того боку, звідки баранці збігаються перед дощем.
А тоді побачила те, що мусила побачити зразу, — тоді би знала, що ангел повернувся туди, звідки прийшов, і вже не покажеться. Її найбільший і найкращий трояндовий кущ, той, котрий часом простягав гілку крізь вікно і клав квітку Анджі на плече, був здоровий і рівнесенький. Місця, де гілки було зламано, повністю загоїлися, а шрами були ледве помітні. Анджа водила по них пальцями, гладила трояндові стебла й чудувалася, як же добре він усе зробив. Коли ружа знову зацвіте, а це станеться менше ніж за місяць, по ній навіть не буде видно, що в садок падав ангел. Але дві горіхові гілки лишилися зламані, і трава полягла — на місці падіння і там, де ангел дві ночі спав. Було видно обриси його тіла, лишився слід від крила, на яке він голову клав, і місце, на якому він, якраз біля крайнього гіацинта, підібгав ноги. Стебла трави теж вірили, думала Анджа. Тому вони вклякли й не випросталися, навіть коли ангел пішов.
Тут би історія моєї прабаби Анджі й закінчилася, не втрутившись у наші долі, якби Анджа хотіла й могла мовчати. Але ж ні, вона розбалакалася в місті й пішла від дверей до дверей, розповідаючи, як усе було з ангелом. Мусила виповісти кожну подробицю, описати все від хвилини, коли щось гупнуло в садку, до чудесного зцілення трояндового куща. Ішла з дому вранці й рідко коли поверталася до темряви — стільки було людей, яким треба розповісти про дивні події. Мійо сидів голодний, та гірше, що сидів із нерозказаними історіями. Більше не було кому його слухати, а сам собі розповідати він не вмів.
Анджа думала, що люди вірять їй, адже завжди пильно слухали, якщо зупинялася — допитувалися, що було далі, приводили знайомих і сусідів, аж часом, бувало, збереться сотня людей — і тих, що вже чули, і тих, що вперше слухали про чудо в садку Акраповичів. Але щойно сутеніло і Анджа, згадавши про свого нещасного голодного Мійо, бігла додому, починалися прикрі жарти на її адресу. Люди сперечалися, від чого вона схибнулася: чи від того, що стільки працювала, аби поставити дванадцятьох дітей на ноги, чи слухаючи свого сліпого й глухого чоловіка з його історіями про земфір-дівчат і ноксан-хлопців? Відповіді ніхто не знав, та вона їх і не дуже-то цікавила. Коли хтось у місті збожеволіє, зіпсується чиясь кров і зогниє сім’я — нема людям ліпшої забави! Коли закінчилися війни, найгіршими для міста були часи нудьги, довгі роки без причинних і диваків, коли нічого, окрім смерті, не ставало новим та інакшим. Тож моя прабаба Анджа зі своїм ангелом стала ніби прохолодний вітерець із Влашича після довгої тяжкої парноти. Народ ожив, засиджувався допізна, перекроював і вивертав її історію, присмачував її непристойними деталями і ганьбив без сумніву єдину доброчесну жінку. Знадобилося зовсім небагато часу, щоб вістка про чудасію поширилася за межі християнської громади, почали приходити і міські турки, а за ними й циганські злидні, а часом — котрийсь єврейський купець-нероба. Люди, що ніколи одне одного особливо не жалували, бо ж постійно спалахували то бунти, то війни, які штовхали їх у протилежні табори, знайшли в моїй прабабі привід валитися одне на одного в нападі спільного сміху й веселощів.
Довго й успішно приховували від неї правду, вдавали, що вірять їй, хрестилися й мимрили «Блаженна Діво, муко Христова», гнусавили «Вела хавле вела куветіле», потім ділилися враженнями між собою і знов об’єднувалися у своїй паскудній грі, але врешті-решт їх зрадили діти. Вони бігали за
