Мáліна - Інгеборг Бахман

Потім він знову мовчить. Я затуляю обличчя руками, щоб не заважати йому, бо він мусить зі мною поговорити.

Іван починає: Я маю з тобою поговорити. Пам’ятаєш? я якось казав тобі, що дечого, все-таки, тобі не скажу. Однак якщо я… що ти робитимеш, якщо я?

Якщо ти? запитую я. Майже нічого не чути.

І якщо ти? повторюю.

Іван каже: Я думаю, що тепер маю тобі це сказати.

Я не питаю: Що ти маєш мені сказати? Бо він зміг би тоді говорити далі. Однак якщо б я і далі мовчала, він зможе мене запитати: Що б ти тоді…

Оскільки мовчанка надто довго тривати не може, я похитую головою й лягаю поруч із ним, ніжно гладжу його по обличчі, безупинно гладжу його, щоб він припинив напружено думати, щоб він не знайшов цих слів про кінець.

Чи це значить, що ти… що ти знаєш?

Я знову похитую головою, це нічого не означає, я нічого не знаю, а якби я це й знала або якби він мені це сказав, не було б на це відповіді, ні тут, ні тепер, ні взагалі на землі. Поки живу, відповіді на це не буде. Колись наше мовчазне лежання має скінчитися, я маю знайти сигарету для нього, а також для себе, маю їх запалити, і ми зможемо покурити ще раз, бо врешті Іван має йти геть. Я не можу дивитися, як він уникає на мене дивитись, я дивлюся на стінку й шукаю за чимось на стінці. Це не має так довго тривати, поки хтось одягнеться, бо може статися, що хтось інший не зможе цього пережити, і поки Іван, можливо, у напрузі ще думає і не знає, як йому піти геть, з яким словом, я вимикаю світло, він якось там віднайде вже вихід, у коридорі світиться світло. Чую, як за Іваном грюкають двері.

Мене лякає більш звиклий шум, Маліна відмикає двері. На якусь мить він зупиняється біля дверей до моєї спальні, і так як я хочу сказати йому щось привітне, а також хочу дізнатися, чи не втратила ще свого голосу, я кажу: Я тільки що пішла спати, я вже майже заснула, ти, напевно, теж дуже втомився, іди спати. Однак Маліна за якусь мить повертається зі своєї кімнати й іде крізь темінь до мене. Він умикає світло, і мене знову охоплює жах, він бере маленьку бляшану коробочку зі снодійним і рахує таблетки. Це мої снодійні таблетки, мене охоплює злість, але я не кажу нічого, сьогодні я взагалі не скажу більше нічого.

Маліна каже: Ти взяла уже три, думаю, що цього достатньо.

Ми вступаємо в суперечку, я бачу, що недалеко до того, щоб ми накинулися одне на одного. Ми не уникнемо цього зіткнення.

Я кажу: Ні, всього півтори, ти ж бачиш, що одна розламана навпіл.

Маліна каже: Я рахував їх сьогодні зранку, трьох бракує.

Я кажу: Щонайбільше було дві з половиною, а половина взагалі не рахується.

Маліна забирає таблетки, ховає їх до кишені свого піджака й виходить з кімнати.

На добраніч.

Я зриваюся з ліжка, німа, безпорадна, він грюкнув дверима, а я не терплю, коли хтось грюка дверима, і те, що він рахує таблетки, я не просила його сьогодні зранку перевіряти мене, однак може бути, що саме сьогодні я попросила перераховувати їх наступними днями, бо сама я вже нічого не можу запам’ятати. Однак як Маліна сміє відраховувати ці таблетки для мене тепер, він же не знає, що сталося, і я зненацька кричу в розчахнені навстіж двері: Та ти ж нічого не знаєш!

Він відчиняє двері своєї кімнати й запитує: ти щось сказала?

Я прошу Маліну: дай мені ще одну, вона мені справді потрібна!

Маліна каже рішуче: Ти не отримаєш більше жодної. Ми йдемо спати.

Відколи Маліна почав до мене так ставитись? Чого він хоче? Щоб я пила воду та ходила туди-сюди, заварювала чай та ходила туди-сюди, пила віскі та ходила туди-сюди, але в цілій квартирі не знайти жодної пляшки віскі. Одного дня він ще зажадає від мене, щоб я не телефонувала й не бачилась більше з Іваном, проте цього йому не досягнути ніколи. Я знову лягаю, знову встаю й розмірковую. Тихо йду до кімнати Маліни, шукаю в пітьмі піджак, перевіряю усі кишені, однак не знаходжу таблеток, обмацую кожен предмет у його кімнаті, і ось, нарешті, знаходжу бляшану коробочку на стосі книжок, витрясаю з неї дві таблетки собі на долоню, одну на зараз, а іншу на потім, вночі, про всяк випадок, мені вдається так тихо за собою замкнути двері, що він у жодному разі не може мене почути. Обидві таблетки лежать біля мене на тумбочці, світиться світло, я не беру їх, бо дві надто мало, а я ще й пробралась до Маліни й обманула його, він скоро про це дізнається. Однак я зробила це лиш для того, щоб заспокоїтись, з жодного іншого приводу. Ми незабаром про все дізнаємося. Бо далі так бути не може. Настане день. Настане день, і залишиться лише стриманий, ясний і добрий голос Маліни, проте, не буде вже більше ані єдиного прекрасного слова, яке я вимовлю у великому хвилюванні. Маліна надто турбується. Уже з огляду на Івана, щоб на Івана нічого не впало, щоб Івана нічого не зачепило, ані тінь якоїсь провини, бо Іван ні в чому не винен, я не ковтну сорока таблеток, але як мені пояснити Маліні, що я хочу лише заспокоїтись, що нічого не заподію собі, щоб нічого не завдати Іванові. Мені треба лише заспокоїтись, бо ніхто ж не сказав, що Іван при нагоді мені не подзвонить.

Екселенціє, генералісімусе, Маліно Esq.[391], я маю ще раз тебе про щось запитати. Чи існує якийсь заповіт?

Навіщо тобі заповіт? Що ти з ним будеш робити?

Хотіла б зберегти таємницю листів. Однак мені також хочеться щось після себе лишити. Чи ти навмисно не розумієш мене?

Оскільки Маліна спить, я починаю писати. Панна Єлінек уже давно вийшла заміж, нікому більше писати за мене листів, сортувати їх та впорядковувати.

Вельмишановний пане Ріхтер,

Ви були колись настільки приязні, що надали мені найлюб’язнішу допомогу з кількох цілком незначних для мене юридичних питань. Я маю тут на увазі передусім справу Б. Вона не має для