Мáліна - Інгеборг Бахман

істиннім світлі. Маліна: Що за дивні вимоги! Ти навіть хочеш, щоб тебе бачили в істиннім світлі? Може, навіть, усі твої друзі? Я: (presto, agitato) Облиш, хто б у це міг повірити, друзів не має ніхто, можливо, лише тимчасово, на якусь певну мить! (con fuoco) Та ворогів має кожен. Маліна: Можливо, навіть і їх немає… навіть і їх. Я: (tempo) Є, я це знаю. Маліна: Можливо, ворог перед тобою. Я: Тоді ним мав би ти бути. Однак ти не є ним. Маліна: Ти не маєш далі боротися. З чим боротися? Ти не повинна зараз ані йти далі, ані вертати назад, а маєш навчитися боротись інакше. Це єдиний вид боротьби, на який ти матимеш право. Я: Однак я вже знаю, як Я вже зможу відбитися, бо чую вже ґрунт під ногами. За ці роки я віднайшла твердий ґрунт. Маліна: І це тебе сповнює радістю? Я: (con sordina) Що ти сказав? Маліна: Який милий у тебе звичай, завжди втікати від відповіді, коли задаєш нові запитання! Ти мусиш стояти на місці. Це має бути лише твоє місце.[381] Ти не повинна намагатися пройти вперед, і не мусиш іти назад. Саме на цьому місці, єдиному місці, до якого належиш, ти зможеш перемогти. Я: (con brio) Перемогти! Хто тут іще говорить про перемогу, якщо втрачено знак, під яким можна було б ще перемогти.[382] Маліна: Однак це називається все ще: перемогти. Тобі це вдасться без жодного виверту та без насильства. Але переможеш ти не своїм Я, а… Я: (allegro) А?.. Ось бачиш! Маліна: Ти не зможеш цього зробити за допомогою свого Я. Я: (forte) Чим моє Я гірше від інших? Маліна: Нічим. Всім. Бо ти можеш робити тільки даремні речі. Цього не можна пробачити. Я: (piano) Якщо й не можна пробачити, я хочу й надалі розтрачати себе, помилятися, доводити себе до згуби. Маліна: Те, чого хочеш, більше не має значення. На своїм істиннім місці тобі нічого буде більше хотіти. Там ти будеш настільки собою, що зможеш відмовитися від свого Я. Буде це перше місце, на якому хтось зможе зцілити світ. Я: Чи маю я це почати? Маліна: Ти вже усе починала, тому мусиш почати й це. Ти ж усе і припиниш. Я: (pensieroso) Я? Маліна: Ти все ще любиш вимовляти його, оце Я? Ти все ще розважаєш про нього? Так зваж же його! Я: (tempo giusto) Однак тільки зараз я починаю його любити. Маліна: І як сильно, гадаєш, ти зможеш його любити? Я: (appasionato е con molto sentimento) Дуже сильно. Надто сильно. Його я любитиму як свого ближнього, як тебе!

Сьогодні йду я по Унґарґассе й думаю про переїзд, у Гайліґенштадті мала звільнитись квартира, хтось виїжджає звідти, друзі якихось друзів, квартира ця, правда, не дуже простора, і як я маю сповістити це Маліні, якого я вже колись намагалася переконати в потребі мати велику квартиру, з огляду на його книжки. Однак він ніколи не залишить третій район. Одна-єдина сльоза з’являється в кутику ока, але не котиться вниз, стає кристалом на холодному вітрі, набуває все більших розмірів, друга гігантська куля, яка не хоче обертатися разом зі світом, а відділяється й падає у безконечний простір.

Іван уже більше не є Іваном, я дивлюся на нього як лікар-практик, який вивчає рентгенівський знімок, бачу його скелет, затемнення від куріння на його легені, його самого я більше це бачу. Хто поверне мені Івана? Чому раптом він дозволяє мені так розглядати себе? Мені хочеться впасти на стіл, коли він просить рахунок, або впасти під стіл й потягнути туди скатертину, з усіма тарілками, келихами та приборами, навіть разом із сіллю, хоча я така забобонна. Не роби зі мною цього, скажу я, не роби зі мною цього, а то я помру.

Вчора я ходила на танці, до бару Еден.

Іван мене слухає, але чи справді він мене слухає? він мав би почути, коли я кажу, що була я на танцях, що мені хотілося щось зруйнувати, бо врешті я танцювала лише з огидним молодим чоловіком, я дивилась на нього, як ніколи ще не дивилася на Івана, а він танцював щораз нестримніше та відвертіше, плескав долонями та клацав пальцями. Іванові я кажу: Я жахливо стомилась, я надто довго була на ногах, я більше цього не витерплю.

Однак чи слухає мене Іван?

Поміж тим Іван питає мене, бо ми вже давно не бачились, чи я не хотіла б з ними піти в кіно, до Бурґу, там іде МІККІ МАУС Волта Діснея. На жаль, я не маю часу, бо мені не хочеться зараз бачитися з дітьми, передусім із дітьми, з Іваном — завжди, але не з дітьми, яких він відніме у мене. Я не можу бачити більше Бели й Андраша. Нехай без мене ростуть у них зуби мудрості. Мене не буде, як їх у них вириватимуть.

Маліна шепоче в мені: Вбий їх, убий.

Одначе в мені шепоче щось голосніше: Івана й дітей — ніколи, вони творять єдине ціле, я не можу їх вбити. Якщо станеться те, що має статися, то Іван, якщо він торкнеться до когось іншого, не буде більше Іваном. Я принаймні не доторкувалася ні до кого.

Я кажу: Іван.

Іван каже: Рахунок, будь ласка!

Це, напевно, якась помилка, це ж Іван, це лиш я весь час дивлюся повз нього, на скатертину, на сільничку, я втупила очі в виделку, могла б собі очі виколоти, понад його плечима дивлюсь до вікна й недбало відповідаю йому.

Іван каже: Ти смертельно бліда, тобі недобре?

Лише трохи невиспана, я мала б десь відпочити, мої друзі ідуть до Кітцбюля[383], Олександр та Мартін — до Ст. Антону[384], інакше я просто не відпочину, зима щороку стає все довшою, хто може стерпіти таку зиму!

Виходить, Іван справді думає, що йдеться про зиму, бо відразу радить