Мáліна - Інгеборг Бахман
Чи Іван теж думає, що раніше між нами було не так, а чи це видається лише мені, що раніше було інакше, аніж сьогодні. У мене в горлі застряг божевільний сміх, але оскільки боюся, що цього сміху потім я більше ніколи зупинити не зможу, я не кажу нічого й похмурнію дедалі дужче. Після кави остаточно німію, я курю.
Іван каже: Сьогодні ти дуже нудна.
Я запитую: Так? Справді? чи завжди я була такою?
Перед брамою я вагаюся вийти відразу з машини і пропоную, щоб ми при нагоді одне одному телефонували. Іван не перечить, він не каже, ти що — з глузду з’їхала, що ти вигадуєш, що значить оце «при нагоді». Для нього це вже природно, що ми телефонуватимемо одне одному при нагоді. Якщо я відразу не вийду з машини, але я вже виходжу, він погодиться, однак я затряскую дверцята машини й кричу: Наступними днями я маю страшенно багато роботи!
Я взагалі вже не можу заснути, хіба що під ранок. Хто міг би спати в нічному лісі, повному запитань? Уночі я лежу без сну й думаю, поклавши руки під голову, якою була я щасливою, якою щасливою, і я ж обіцяла собі, що ніколи більше не нарікатиму, нікому не дорікатиму, якщо хоч єдиний раз мені судилося бути щасливою. А зараз я хочу це щастя продовжити, хочу як кожен, кому воно випало, втримати щастя, яке відходить, яке так недовго тривало. Мого щастя більше немає. Прекрасне Завтра Духу, яке не настане ніколи… Однак для мене не було це в жодному разі Завтра, це було прекрасне Сьогодні Духу мого, мого чекання між шостою й сьомою після роботи, мого чекання до півночі при телефоні, і це Сьогодні не має минути. Ні, цього не повинно статися.
Маліна заглядає до мене. Ти ще не спиш?
Я випадково не сплю, мені треба ще щось обдумати, це жахливо.
Маліна каже: Ось як, а чому це жахливо?
Я: (con fuoco) Це жахливо, увесь жах цей неможливо вмістити в жодне зі слів, це надто жахливо. Маліна: Це все, від чого ти не можеш заснути? (Убий його, вбий його!) Я: (sotto voce) Так, це все. Маліна: І що ти робитимеш? Я: (forte, forte, fortissimo) Нічого.Раннього ранку я скулилася в кріслі-гойдалці, заціпеніло дивлюся на стінку, на якій з’явилася тріщина, вона вже, мабуть, стара, однак зараз помалу розширюється, бо я невпинно на неї дивлюся. Уже так пізно, що я могла б при нагоді зателефонувати, я беру трубку й хочу сказати, ти вже спиш? Однак ще вчасно мені спадає на думку, що мала б я запитати, ти вже прокинувся? Та сьогодні мені надто тяжко вимовити доброго ранку, я тихо кладу назад трубку, я так виразно відчуваю всім обличчям своїм той запах, що думаю, ніби зарилась зараз у пахву Івана, у той запах, який називаю для себе запахом цинамону[385], який мене присипляв і не давав заснути, бо був єдиним, конче потрібним запахом для того, щоб перевести подих. Стінка не поступається, вона не хоче вступити, але я змушу її відкритися там, де з’явилася тріщина. Якщо Іван мені зараз же не подзвонить, якщо він ніколи більше мені не подзвонить, якщо він подзвонить лише в понеділок, що я робитиму? Жодна формула не зрушила з місця сонце та інші зірки, лише я, доки Іван був поряд, уміла їх зрушити з місця, не тільки для себе, не тільки для нього, а й для інших людей, і я мушу розповісти, я буду розповідати, незабаром нічого не лишиться з того, що б було на заваді моєму споминові. Тільки наша з Іваном історія, якої немає, ніколи не стане розповіддю, тому не буде історії про любов дев’яносто дев’ять разів, і не буде жодних сенсацій та одкровень із австро-угорських спалень.
Не можу я зрозуміти Маліни, який зараз умиротворено снідає перед тим, як вийти із дому. Ми ніколи не зрозуміємо одне одного, ми з ним — мов день і ніч, він нелюдський зі своїми нашіптуваннями, своїм мовчанням та зі своїми урівноваженими запитаннями. Бо якщо Іван не має належати більше до мене, як я належу до нього, то одного дня він існуватиме в звичайнім житті, і сам від того стане звичайним, ніхто не буде його святочно звеличувати, але, можливо, Іванові й не потрібно нічого більше, ніж його звичайне життя, а я, своїм промовистим спогляданням, своєю явною нездатністю вести гру, своїми зізнаннями із уламків слів, йому ускладнила частину життя.
Іван сказав сміючись, однак тільки раз: Я не можу там дихати, куди ти ставиш мене, прошу тебе, не так високо, не піднось нікого в розріджене надто повітря, я раджу тобі, затям собі це на потім! Я не сказала: Та кого ж після тебе?.. ти ж напевне не думаєш, що я після тебе?.. я, ліпше, навчуся всього ще для тебе. І для нікого більше.
Ми з Маліною запрошені до Ґебауерів, однак не розмовляємо з тими людьми, які стоять у салоні, п’ють і ведугь завзяті дискусії, а опиняємося враз самі в тій кімнаті, де стоїть розкішний рояль Бехштайна, на якому вправляє Барбара, коли нас тут немає. Мені зринає раптом у пам’яті, що Маліна грав мені вперше, ще до того, як ми почали з ним по-справжньому розмовляти, і мені хочеться його попросити заграти для мене це ще раз. Однак потім я йду сама до роялю й невміло, навстоячки, добираю звуки.
Маліна стоїть непорушно, принаймні вдає, ніби він розглядає картини, портрет роботи Кокошки, на якому, нібито, бабуня Барбари, кілька рисунків Свободи, дві невеликі скульптури Ванчури, які він давно вже знає.
Тепер Маліна все ж таки обертається, підходить до мене, відсторонює і сідає на стільчика.
