Новини - Андрій Любомирович Войницький

Декоративна рибка в круглому акваріумі глумливо махнула пишним хвостом. Я тебе засмажу на пательні, карасику, чомусь подумав я зі спокійною буденною злобою. Віка відсемафорила мені черговою посмішкою і швидким рухом указала на стілець поруч зі своїм кріслом: начальство перебувало в бадьорому і бойовитому настрої.

— Я не питаю, як ти це нарив...

Фразу вона не закінчила, бо відволіклась на чиєсь важливе повідомлення у «асьці», кинувшись терміново настукувати відповідь. Я роздивлявся вуалехвоста. У голові крутився дзвінок Соні Купер, її погрози, дивна розмова зі Світлицькою, пекельний кавардак останнього судового засідання.

— Хто такий цей Саша? — нарешті спитала Віка.

— Дилер,— відповідав я.— Він постачав наркотики на всі вечірки Наталії Штос.

— Це точно?

— Це версія.

— А хто такий Луговий?

— Пішак. Він купляв наркотики у Саші. Можливо, виконував його дрібні доручення.

— Це теж версія?

Я мовчав. Віка таємничо посміхнулася:

— У мене дещо є... але... Ну, ти ж розумієш!

Я кивнув. Вона дістала айфон і продемонструвала фото документа. Я придивився. Це був якийсь протокол.

— Я можу почитати уважніше? — спитав я.

— Тільки тут. Копіювати не дам. Он ручка і блокнот.

Півгодини я просидів у неї в кабінеті — читав, робив виписки з трьох документів, що зберігалися у пам’яті айфона.

— Ну що? — поцікавилася Віка, коли я повернув їй телефон.

— Хто такий Кіндсфатер? — спитав я.

— Це ти мені скажи.

— Виходячи з дат, три роки минуло...

— Так, три.

— І що...— повільно почав я,— ти думаєш...

— Я нічого не думаю,— перебила вона керівним тоном.— Я тут виконую адміністративні функції. Думати над отриманою інформацією — завдання журналіста. Зверни увагу, Лугового затримували двічі — перший раз з героїном, другий з амфетаміном. І обидва рази відпустили. Тож ти і подумай, хто тут пішак, і хто у кого купляв наркотики. Розумієш, чим це пахне?

— Ще одним «мєнтовським каналом»,— відповів я.— Ми кожний місяць про них пишемо!

— Ми не пишемо, а розміщуємо прес-релізи обласної прокуратури!

Вікторія піднялася і пружно пройшлась кабінетом; очі її блищали від азарту. На стіні навпроти її стола були розвішані однотипні грамоти, від яких рябіло в очах: дешеві папірці в дешевих рамочках, нічого не варті офіційні відзнаки, які надавали нам офіційні органи до дня журналіста або до якоїсь там річниці. Підписи голови міськради, губернатора, чинів прокуратури, інших силовиків. Я дивився на них і чомусь згадував муміфікованих мух у вікні захаращеного коридора у суді. Віка перехопила мій погляд і сумно посміхнулася.

— Я теж про це думаю. Треба було б викинути все це до бісової матері,— проказала вона з відразою.— Але це статус. Політики, посадовці — всі, хто навідує цей кабінет, у першу чергу бачать це, і дуже рідко бачать щось, крім цього. Бо це відзнаки не за журналістику, а за лояльність. А за журналістику у нас судові позови... Так що давай, Даню, трошки займемось журналістикою, якщо вже почали... Копай, рідненький.

Я нічого не сказав і вже повернувся, щоб іти, але раптом зупинився біля акваріума. Ця бісова рибка чомусь не давала мені спокою.

— Ти знаєш, що це за риба? — спитав я у Віки.

Вона вже сиділа за столом, занурена у монітор, але почула моє питання і підняла голову, здивована тим фактом, що я ще тут.

— Мені хтось казав, але я не запам’ятала.

— Це вуалехвіст,— повідомив я.

— Назва супер!

— Їх не радять тримати разом з більш швидкими і хижими рибами. Тому що така риба може відгризти вуалехвосту голову.

Віка уважно подивилася на мене. Я вийшов із кабінету.

Орест Сергійович Кіндсфатер виявився людиною без обличчя і майже без біографії. Про нього було відомо лише те, що він народився у селі Микуличі у Львівській області 1974 року. На службі в міліції перебував з 1994 року.